С е р е д с в о ї х побрат и м і в – членів «Руської Трійці» – Яків Голо вацький (1814–1888) був найзавзятішим мандрівником. Почав мандрувати ще юнаком, у 1832 p., коли, будучи студентом Львівського університету, разом з Іваном Вагилевичем здійснив подорож у село Диків Тарнобжезького повіту (нині Республіка Польща). У збірнику «Подорожі в Українські Карпати» – Видавництво «Каменяр», Львів, 1993 р., – упорядкованім М. А. Вальо, в розділі «Яків Головацький. Подорож по Галицькій та Угорській Русі, описана в листах до приятеля у Л.», опубліковано 9 листів Якова Головацького, адресованих відомому чеському письменнику і вченому Карелу Запу (1812-1871). Маршрут описаної подорожі пролягав через Миколаїв, Стрий, Болехів та іншихмістах Прикарпаття – до Коломиї, Криворівні, Жабйого та через вершини й полонини Чорногорського хребта до Рахова на Закарпатті, а звідти – на човні – по Тисі до Хуста, згодом Мукачева та Ужгорода, і знову через Карпатські гори, на цей раз у західну їх частину, до кінцевого пункту – старовинного українського міста Перемишля. Скрізь, де він бував, «мандрівник намагався зафіксувати свої спостереження над життям різних верств населення, їх побутом, житлом, працею, одягом, усною творчістю. Його вражав контраст між красою рідної землі і рабським становищем покріпачених польською шлях - тою селян, убогістю їх курних хат, жалюгідним рівнем освіченості народу». (М. А. Вальо). «Листи Головацького, власне, стали однією з перших спроб українця заповнити прогалину в науковому вивченні рідного краю, показали його глибоку обізнаність з науковими джерелами й концепціями історії українського народу. У цьому творі автор, зокрема, відстоював одвічне право народу на власну землю і свободу, на своє національне відродження, водночас виступав палким прихильником ідеї слов’янського єднання, яка з особливою силою сприймалася на могутніх вершинах Чорногори. Уявляючи їх сторожею української землі на стику культур Сходу і Заходу і проймаючись гордістю за народ, який жив тут одвіку, «перший пізнав цю землю, назвав кожну вершину, кожну скелю, яри, урвища, долини і потоки», письменник від імені цього народу «на всі чотири сторони світу» проголосив вітання всім слов’янським народам, корифеям слов’янського відро - дження», – пише М.А. Вальо у передмові до збірника. П’ятий та шостий листи написані і вислані із міста Сігету 4 та 6 серпня 1839 року. У 5 листі, після того, як розповідає про повені в Карпатах, про місто Рахів та угорські низини, Яків Головацький описує, як він спускався вниз Тисою до Сігету: «Поволі спускався я вниз потоком до Бичкова. Уздовж Тиси минув українські села Красне, Плесо, Вільхову, Барлабаш, Трибушани й Луги. Бичків – село розлоге, гори довкола плоскі, долини ширші, тут уже сіють жито, гречку й кукурудзу. Хати покриті соломою. Гідна уваги річ: як тільки змінюється географічне положення, змінюються і звичаї, одяг та мова. Селянин тут широкоплечий, ходить у короткій сорочці (яка особливо впадає у вічі), широких штанях, часто в чоботях, а не постолах, на плечах носить вовняну чугу, а голова покрита капелюхом з величезними, піднятими вгору крисами. В Бичкові, точніше в Лугах перед Бичковом, починається населення угроруське; гірські краї у верхній течії Чорної та Білої Тиси населяють ще галицькі українці або гуцули. В Бичкові сходиться кілька доріг, є великі поклади кам’яної солі, яку добувають у багатьох солярнях... Звідси її розвозять або мажею, українським чумацьким возом, запряженим волами, або Тисою. На Тисі, яка тут доволі широка, бо злилися з нею Шчавуль, Квасни, Кусва чи Тисва, було вже багато плотів: одні з сіллю, прикритою рогожею, інші з гонтою, дошками й т. д. (...) Я зауважив, що місцеві люди готувалися відпливати, і я приєднався до їх веселого гурту. «Куди пливете?» - «Аж до Вуйлаку».- «Я доїду до Сигота з вами? Добре?». І я ступив на пліт. Змахнули кермами, і ми вже посеред Тиси! О, як любо пливти бурхливою рікою! Холодний, приємний вітерець повіває, людина сама стає кращою, підноситься й розгортає крила, наче птах, що хоче летіти, але її обтяжує тіло і в’яже з землею. Зате тим вільніше здіймається душа, вище від птиць, від усякого створіння! Який величний вид на долину, звідки шумлива Тиса добувається на широку рівнину! Гори здаються вежами, верхи й узбіччя спинаються один на одного в грізній поставі, вкриті сірою мрякою, наче таємничою заслоною. Нижче, на лісовому узбіччі, відбиваються зелені поляни, наче лисина на старечій голові, далі знову загони вівса, що його працьовита рука розкинула в неродючу землю, а сонце, що клониться уже на захід, косо кидає на них мачушин промінь. Там здалеку чути дзвіночок череди, що пасеться на надбережних лугах, і пісні пастухів. Береги, замаєні зеленим вівсом і високим бадиллям кукурудзи, зникають, наче уві сні, перед зачарованими очима. Все минає, змінюються і відда ляються околиці, найрізноманітніші овиди. Тільки ця безперервна музика в супроводі гуку бистрої ріки, удари об пліт моїх бокорашів роз - бурханих хвиль постійно звучать у вухах, зачаровують»...
Ще здалека Яків Головацький побачив Сегетські вежі, яких золотило призахідне сонце. Поки припливли під місто, причалили до берега, то уже у присмерку попрощався зі своїми оваришами по подорожі. «Я ввійшов у місто. – пише далі Яків Головацький. – Було вже кілька днів по ярмарку, і в місті мало людей. Вулиці довгі, на передмісті дерев’яні будиночки зведені так, що вікна виходять на вулицю, а двері на подвір’я. Майданчик чи то продовження вулиці охоплює монастир, костьол і ще якийсь будинок, що виглядає острівцем серед ріки. На вулиці є крамниці з салом, що звисає цілими пластами, далі з ременями, купецьким товаром. Є тут аптеки, шинки, кав’ярні й т. д.
Місто мало вигляд безлюдного, був час канікул, і молодь роз’їхалася до батьківських домівок чи розійшлася шукати інших шкіл в Угорщині. Населення містечка строкате – угорці, румуни, українці, євреї... Немає, здається, землі, де б зібралося так багато поліглотів, як в Угорщині: тут часто зустрінеш людей, з якими можна порозумітися по-угорськи, по-німецьки, по-румунськи, по-словацьки, а також по-українськи, по-сербськи, як тут кажуть, «по-рацку». Спричинилося до цього змішане населення, а також шкільна граматика. Один примірник цієї граматики був у мене в руках. Це наче копія або розмножене в Європі видання славного колись Альвара 1, де при всіх деклінаціях і кон’югаціях є переклад різних зразків на слов’янську, угорську, хорватську,
іллірську і, здається, румунську мови.Молодь, що трохи знає латині, починає вивчати з цієї граматики деклінації, кон’югації і різні правила. Палиця у руках священика – з ордену піярів, або світського професора з гусарським обличчям, «допомагає» пояснювати, викладати, навіть підносить дух... За кілька літ – о диво! хлопець, забувши рідну мову, так кидає навколо латиною, наче яке молоде римлянча встало з гробу». Довідавшись, що в Сиготі живе один священик, літератор, Яків Головацький, з великою цікавістю пішов до нього... У кімнаті літератора було брудно, ніякого порядку, повно книжок, порозкидуваного паперу. Вони говорили про різне, потім, приступаючи до справ, що найбільше цікавили Головацького, – пам’ятки про те, коли українці прибули до сігетського краю? Той розповів йому відому байку Аноніма про Альмуса. Тим часом селяни всюди говорили, що всі села біля джерел Тиси на південно-східному узбіччі гір заселені вихідцями з Галичини (з Русі). «Питав я ще, чи нема якої пам’ятки про те, що в XIV столітті звідси вийшли волохи (молдавани) й заселили нинішні Мультани. Він здивувався, звідки в мене такі відомості. Потім сказав, що, мабуть, у ратуші є якась латинська хроніка, в якій описано напад татаро-монголів на Угорщину в 1233 році. Додав ще до того, що тут був замок Сегет, який захищав славний герой Зріньї від турків і татар. Мало обізнаний з історією Угорщини, я не смів поправляти вченого, що Зріньї прославив своєю геройською смертю зовсім інший Сегет, який лежить по другому боці угорського королівства, недалеко ріки Драви. Я тільки просив поінформувати мене, на котрім місці стояв цей замок і чи нема яких його руїн? Вчений відповів мені, що замок стояв, мабуть, або на південній, або на західній стороні, і що, можливо, лишилися якісь руїни. Потім ще сказав, що ця країна належала колись Семигороду (Молдавії), і лише в першій половині минулого століття її було приєднано до Угорщини. Про це треба шукати документів у Семигороді. Подякував я вченому за його пояснення і пішов до міського будинку, щоб дізнатися про хроніку, котру він згадав, хоча й не покладав великої надії на слова свого «благовісника». Але, на жаль, я не застав дома пана Шпака (чи як він тут зветься). Тому мусив залишити це до іншої нагоди або переклясти цей обов’язок на кого іншого – а сам подався тепер на південь, просто до Семигородської землі». 1) Єзуїт Емануель Альвара (Emanuel Alvares) склав латинську граматику, що довгі роки служила шкільним підручником у Західній Європі.
Niciun comentariu:
Trimiteți un comentariu