Книга присвячена пам’яті Степана Клочурака – президента Гуцульської Республіки, з яким автор був знайомий особисто. У ній відтворено сторінки життя і діяльності громадського і політичного діяча Закарпатської України Степана Степановича Клочурака, певні періоди яких міцно пов’язані з Сиготом Марамороським і описані у розділах: «Навчання в Ужгороді та Сиготі», «З’їзд у Сиготі», «Похід на Сигіт», «Поразки в Сигітській Коморі» і т.д. Перше видання книги було ще в 1995 році, і нарешті, цього року побачило світ друге видання, яке доповнене новими архівними матеріалами, почерпнутими, головним чином, із московської судової справи над Степаном Клочураком. Микола Мушинка – видатний словак та великий українець, – один з китів, на яких тримається українознавство за кордоном. Автор 70 книжок, брошур та збірників, і приблизно 2000 рецензій та науково-популярних і публіцистичних статей. Все своє життя присвятив науковій роботі, здебільше пов’язаній з Україною, відроджує в діаспорі забуті
українські традиції, прославляє імена забутих чи недооцінених українських учених, письменників, художників, політиків, імена вчених і меценатів, які рятували чи відбудовували старовинні українські церкви та пам’ятники, бореться за визнання у світі доброго імені України.
Народився М. Мушинка 20 березня 1936 р. у лемківському селі Курові на Пряшівщині, навчався в українській школі у Пряшеві, опісля вступив до Празького університету на відділення русистики. Працював у кабінеті народної словесності при кафедрі української мови й літератури Пряшівського університету ім. Павла Йозефа Шафарика. У 1964 р. вступає на трирічну аспірантуру до Києва, де зав’язує дружбу з дисидентами, яким постачає літературу з-за кордону, а натомість вивозить за кордон їхні праці. У грудні 1965 р. М. Мушинку затримали на кордоні в Чопі під час спроби вивезти за кордон рукопис твору І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Молодого науковця звільнили з аспірантури у Києві та вислали з СРСР.
Кандидатську дисертацію він захистив у Карловому Університеті в 1967 р. і продовжив роботу в кабінеті народної словесності Пряшівського університету, що став центром україністики. Повернувся він у Пряшівський університет на посаду керівника дослідним кабінетом україністики, де пропрацював з 1960 по 1968 рр. У серпні 1968 р. Чехословаччину окупували війська Варшавського договору, і Мушинку звільнили з посади за його зв’язки з українськими дисидентами та шістдесятниками, заборонивши установам «ідеологічної сфери» приймати його на роботу. Щоб вижити, Мушинка п’ять років працював пастухом у колгоспі: з ранньої весни до пізньої осені жив у колибі далеко від села, відповідаючи за випас 150-200 голів худоби. Та він не забував своє покликання. Приймав гостей з України, Польщі, Югославії, США, Канади. Невдовзі в органах безпеки вирішили, що за Мушинкою дуже важко стежити на вільних полонинах. Довелося йому стати кочегаром Пряшівської міської котельні, де він пропрацював 15 років. Мушинку навіть не допускали до бібліотеки, але потім він скаже, що це був найбільш плідний період його життя: «У пастушій колибі й на котельні я мав спокій і море вільного часу.»
Саме на цей час припадають книжкові видання, що вийшли з-під пера Мушинки за сприяння різних діаспорних організацій та окремих осіб з Діаспори. Після майже 20-річного «забуття», у 1990 р. Мушинку повністю реабілітовано. Він повернувся у Пряшівський університет на посаду
керівника дослідним кабінетом україністики, де продовжив активну дослідницьку працю. У 1993 р. у Києві захищає докторську дисертацію.
Диплом доктора філології Мушинці в 1990 р. мала видати Москва, але він відмовився прийняти цей документ і таки дочекався рідного – українського диплому (номер один) доктора філологічних наук.
Діапазон досліджень Мушинки доволі широкий, тому й серед його недавніх праць знайдемо багато цікавого: «Листи Степана Рудницького Софії та Станіславові Дністрянським» (Edmonton, 1991, Пряшів, 1996), «Бібліографія В.Гнатюка» (Edmonton, 1992, Львів, 1993), «Академік Станіслав Дністрянський» (Київ, 1992), “Від НТШ до УВУ” (1992), «Заповіт предків. 40 років Свят культури русинів-українців Пряшівщини” (Prešov, 1994), «Лицар волі. Життя і політично-громадська дяльність Степана Клочурака» (Ужгород, 1995), «Мала матір сина. Балади знищеної збірки Ореста Жилінського» (Prešov, 1995) та багато інших.
Перше видання книги «Лицар волі», виданої з ініціативи В. Кухти і за його редакцією (Ужгорорд, 1995) викликало велике зацікавлення на Закарпатській Україні. Після виходу книжки автору вдалось роздобути копію московської судової справи Ст. Клочурака (307 аркушів), яка пролила світло на його арешт у Празі, до пити в московській тюрмі та незаконне засудження.
Після «хрущовської відлиги» Ст. Клочурак повернувся із Воркути до сім’ї в Прагу, де М. Мушинка мав нагоду спілкуватися з ним і брати участь у його публіцистичній діяльності. «Серед людей, з якими мені доводилось особисто зустрічатись на своєму життєвому шляху, одне з перших місць займає закарпатоукраїнський громадський і політичний діяч Степан Клочурак (1895-1980). Його життя аж ніяк не можна вважати прямолінійним. Вийшовши із гуцульського селянського середовища, він став президентом Гуцульської Республіки. Після її поразки командував закарпатською сотнею січових стрільців, яка воювала на території Східної України проти більшовиків. Був кілька разів поранений та скуштував угорської, румунської і польської в’язниць. Від початку 20-х років його доля пов’язана із Закарпатською Україною. Він стояв біля колиски всього найпрогресивнішого, що тут було створено: товариства «Просвіта», «Вперед» та «Земля і воля», редактором першого українського щоденника в краї «Нова Свобода». – пише М. Мушинка у своїй передмові до першого видання «Лицаря волі».У післявоєнний час в Закарпатській Україні зовсім призабуто ім’я Степана Клочарука, який був, окрім вищесказаного, і політичним секретарем Прем’єра Августина Волошина, а трохи пізніше міністром господарства і військових справ. Та після закінчення війни органи контррозвідки Червоної Армії («Смереш») арештували Президента Карпатської України Августина Волошина разом з Степаном Клочураком та двома міністрами і відправили в Москву, де Ст. Клочарука було засуджено спочатку на вісім років таборів суворого режиму, а після відбуття строку покарання на довічне ув’язнення за Полярним колом.
Після поверх дванадцятирічного ув’язнення Степан Клочурак повертається до Праги, де майже до смерті (1980 р.) був змушений важко фізично працювати, бо пенсії йому як колишньому буржуазному політикові не дали.«Степан Клочурак протягом цілого життя боровся за вільну й незалежну Україну, в якій почесне місце мала б зайняти і колишня «Підкарпатська Русь». Він не
дочекався цього часу. Умер без громадської подяки за свою велетенську роботу на благо батьківщини. Та ідеї, за які боровся, нині стали реальною дійсністю. Нашим священим обов’язком є згадати несправедливо забутого вірного сина українського народу. А століття від народження Ст. Клочурака є вдячною нагодою для такої згадки. Вірю, що і сучасне покоління закарпатських українців у пропонованій книзі знайде приклад для наслідування, бо ідеї, за які він боровся, актуальні і нині.», – такими словами закінчує автор свою передмову до першого видання «Лицаря волі».
Слід сказати, що у рік свого 70-річного ювілею (1996 р.) доктор філологічних наук, академік Національної академії наук України, професор М. Мушинка став лауреатом престижної міжнародної літературної премії «Corona Carpatica» в категорії «літературознавство». Цією премією щороку нагороджуються кращі карпатознавчі праці в категоріях прози, поезії, літературознавства та образотворчого мистецтва. Лауреатом цієї престижної премії, стали і український письменники Румунії Микола Корсюк та Павло Романюк.
Niciun comentariu:
Trimiteți un comentariu