ЛИСТ, ЯКИЙ ЗМІНИВ МЕНІ ЖИТТЯ

Світлій памя’ті Степана Ткачука 

 «Подорожуючи між колискою
та гробом,
Я засіваю пройдені дороги
Моїх кроків слідами –
Свідки,
Які розкажуть
Прийдешнім поколінням
Все про мене
Та мою земну подорож»
(С. Ткачук)

Якби 24 липня 2005 року несподівано і передчасно він не покинув цей світ, то 13 січня цього року святкував би своє 75-річчя.
Степан Ткачук для мене був і залишиться назавжди однією з найдорожчих людей, яких я зустрів коли-небудь. Він був моїм другим «рідним» батьком, старшим братом, опікуном, як сам признається в передмові до моєї збірки поезій «Симфонія шовкових трав»: «Я, мовляв, поета Михайла Трайсти – хрещений батько та залишився назавжди його вірним покровителем і побратимом по перу.»
Степан Ткачук появився в моєму житті, «як грім з ясного неба», і докорінно змінив напрямок його течії. Він не просто направив мене на літературний шлях, а повів за руку, допоміг морально і матеріально. Степан Ткачук дав мені безцінний шанс стати українським письменником. І все це без того, щоб я просив в нього допомоги, без того, щоб він знав мене особисто, як про це писатиме пізніше: «Я нічого про нього не знав, хоч не раз ми зустрічались і мабуть, таки розмовляли про всяку всячину. Врешті-решт, Михайло Трайста вислав на адресу «Нашого голосу» свої поезії без жодного слова про себе. Я їх прочитав уважно, дещо посолив, поперчив, помедянив і дав їм зелене світло до друку. І віттоді поезії Михайла Трайсти друкуються на сторінках «Нашого голосу».
Степан Ткачук, як я здогадуюсь і про що свідчить його лист, чув, що я на прохання Юрія Боти, весною 1999 року, записував людей до СУР-у. А щодо поезії, якщо по-справедливості, то їх Павло Романюк «лизнув своїм поетичним хвостом» (як про це догадався Микола Корсюк) і разом з кількома малюнками вислав до редакції «Нашого Голосу». Внаслідок цього 22 квітня 1999 року, я отримав від голови СУР-у Степана Ткачука листа, в якому він і хвалить, і дякує, і запрошує до Бухаресту:

«Дорогий Михайле!

Честь і хвала Тобі, що записав у наш союз понад сто осіб. Ти зробив велику справу! (...) Я прибуду на Мараморощину (і до Рони) у першій половині травня. Ти записуй далі наших людей у члени СУР-у. Я перед всіма вами розкажу все, що вам треба негайно знати. І «уп’ємо чарку сивухи, хоч я вже давно не займаюсь цим «таким інтелектуальним» спортом... З вами вип’ю!
Повідомляю Тебе, що під друком являється нове число Нашого Голосу. Там маєш низку поезій. Не пишеш нічого, чи одержав уже надрукований Наш Голос, на сторінках якого появилися твої поезії та рисунки. Ми вислали на адресу школи, бібліотеки, а в майбутті висилатимемо й на твоє ім’я.
Висилай нові поезії й нові рисунки. Може, й прозу... Висилай все на моє ім’я, щоб попадало до моїх рук.
Що роблять наші живі класики, Небиляк і Романюк? Мабуть, вони більше чаркують, ніж на папері гадкують... Обидва – талановиті, але великі ленюхи...
Якщо маєш можливість, прийди до Бухареста. Я тобі заплачу дорогу. Тільки повідоми день-два наперед, щоб я був у СУР-і. (...)
Ти одружений? Маєш дітей? Де працюєш в школі?
Ти подай мені свій домашній телефон, щоб я тобі дзвонив. Це тому, щоб ти не платив...
Ще раз тобі дякую за любов твою до нашого союзу і до українства. Привітай від мене усіх членів, яких ти записав у наш союз, а коли я прийду до Рони, то я особисто їх привітаю й вислухаю їхні бажання, думки, поради, навіть і критичні зауваження. Ми мусимо слухати людей, бо інакше не буде ніякого спілкування. Нам треба свідомих та чесних українців і тому мусимо уважно й шляхетно поводитися з ними.
Якщо пишеш поезії й румунською мовою, то, будь ласка, висилай їх. Я надрукую.
У нас, в Бухаресті, поки що нічого нового. Все крутиться-вертиться по старому. Краще б сказати – каруселить...
Бажаю від самої душі тобі, твоїй родині, усім членам СУР-у тільки щастя, добра і дубового здоров’я.
Нак все добре і всього найкращого.
З братерською любов’ю твій назавжди
Степан Ткачук».

З Ткачуком ми зустрілись і познакомились, трохи пізніше, в селі Бистрому, гостюючи в поета гумориста Дмитра Коренюка, а до Бухаресту я прийшов аж восени, звідки повернувся штатним кореспондентом публікацій СУР-у. Від того часу, і до дня коли мій покровитель відійшов у вічність, ми багато разів зустрічались, він запрошував мене до себе додому, чи в ресторан, коли бував на Мараморощині, любив мене мабуть через те, що я «весь час тесав жарти», як говорив про мене, телефонував мені чи не що вечора. Частенько сварив мене, бо правду кажучи, було за що! Але через кілька хвилин передзвонював і допитувався, як то мені вдалось зробити ту чи іншу дурницю, сміявся щиро, а на кінець нібито з похвалою вигукував: «Ну Михайле, ти козак!»
Ось таким був і залишиться в моїй пам’яті мій «хрещений батько», покровитель і побратим по перу – Степан Ткачук, який писав сам про себе: «Протягом свого буремного життя я пережив усяке та неоднаке, піднімався на найвищі вершини і вільно падав у найглибші прірви, був велетнем і карликом, кимось і ніким, але повсякчас був і залишусь до скону поетом. Яким поетом – про це скажуть часи і людська пам’ять, бо вони мурують творцям пам’ятники, чи кидають їх на поталу забуття...»
Я впевнений, що час і людська пам’ять збудують Степанові Ткачуку пам’ятник, як і всім іншім справжнім творцям, всіх часів. А Степан Ткачук був одним з них!

СТЕПАН ТКАЧУК: «ПОЕТ, ЩО ЗАБЛУДИВ НАЗАВЖДИ В СВІТСЬКІЙ БУЧІ...»

Михайло Гафія ТРАЙСТА

СТЕПАН ТКАЧУК: «ПОЕТ, ЩО ЗАБЛУДИВ НАЗАВЖДИ В СВІТСЬКІЙ БУЧІ...»

(До 7-ої річниці від дня смерті Степана Ткачука)

«Я – казка татових казок.

Я – пісня маминих пісень.

Я – татова найкраща ніч.

Я – мамин найкращий день»

                                    Степан ТКАЧУК

Коли великі митці покидають світ – стає смутно і порожньо. Завжди смутно і завжди порожньо, а такий смуток можна відігнати, і таку порожнечу заповнити тільки їхньою творчістю. Сьогодні, коли беру до рук книжки Степана Ткачука, перегортаю сторінки, читаю його вірші і прозу, то ловлю себе на думці, що творчість письменника, після його відходу у вічність ніби виросла, наповнилась якимось новим неусвідомлюваним дотепер змістом... І насправді, його творчість багата і різноманітна тематикою, жанрами, образами... бо він, як пише Микола Корсюк, «розпорошував» себе в багатьох літературних жанрах, – поезія, проза, публіцистика, критичні замітки, есе... «Нелегко окреслити творчу особистість Степана Ткачука, як і його художній світ (...) насамперед через певну суперечливість його художнього підходу у потрактувані в тематичному плані задінутої проблематики».«Я – дволикий, як таляр: мене можуть ощаслювати не тільки успіхи, але й найкричущі невдачі. Я все виграю чи програю пристрасно, чесно, відкрито. За багатством не ганяюсь, за розкошами не скучаю і за славою не тужу. Хочу почуватись синім птахом, але деревом жити, людей слухати, а свій розум мати...», – описував себе письменник, стараючись відповісти на власне болюче питання: «хто я?..», на яке сам же знаходив безліч відповідей:  «Я – грудка глини, капля духу, цятка неба»; «Я – Довбуш... Месник і опришок.../ Отой, що волю вивів з гущі»; «Я – дитина без дідизни,/ Найбідніший мешканець землі»; «Я – чаклун без родоводу»; «Я – потвора діви долі»; «Я – сльозина довгожданна»; «Я – останній сон, що снився»; «Я – кочуюча догана»; «Я – притишине зітхання»; «Я – ненависті потуга»; «Я – отой, що гірко плаче»; «Я – серце, я – слово, я – дух, я – не в’язень»; «Я – звір,/ Розп’ятий в імлі»; «Я – забуте чадо небуття /.../ Я – потвора дивовижних чуд»; «Я – мить некликана ніким»; «Я – темна барва в райдузі буття»; «Я – паломник у пустелі,/ Що на захід все іде»; «Я – жмур чудного ока...»; «Я – наврочена дитина...»; «Я – той, хто народився без долі,/ Я – той, хто мре на самоті /.../ Я безліч разів народився./ Я безліч разів помирав» і т. д. Це іпостасі, або «маски», як назвав їх літературний критик Михайло Михайлюк, признаючи, що поет не ховається під придуманими масками, і не уявляє себе ким-небудь іншим, а тільки актором на сцені життя, котрий успішно виконує всі ролі, написані долею. «Не маємо причини запідозрювати поета в нещирості, в намірі обманювати читачів (...) він наче переконаний, що успіх поета, як клоуна й міма, залежить від числа масок. Звідси й численні переходи від одного стану до іншого, бо так велять правила задуманої гри, яку треба довести до кінця, стани, котрі набувають напускного драматичного, сумного, страхітливого характеру. Наче дитина, яка читає казку, і хоч їй сказано, що в ній усе вигадане та неможливе, вона заставляє себе повірити в описані події, пережити їх, силою уяви накликати на себе страх, зло, бути учасником якоїсь трагедії (...) з кожною новою маскою творячи собі нове «alter ego».

Хоча Євген Мигайчук, редактор дебютної збірки Степана Ткачука «Розколоте небо», признається: «...я навіть і не думав, що той, трохи зухвалий, трохи насмішкуватий, кремезний чолов’яга пише або пробує писати вірші, бо, ще тоді, тяжко було мені асоціювати ніжні поетичні почуття з його твердим, трохи брутальним виглядом», проте Степан Ткачук засвідчив себе, ще тоді в 1971 році, як поет з покликанням і обдарованістю,

який «напевно, ще і до написання першого свого вдалого вірша відчув у своїй душі поезію життя, поезію людського існування...», але і дотоді, його ім’я було досить знайоме країнському читачеві Румунії із сторінок газети «Новий вік».

«У «Розколотому небі» Степан Ткачук перед нами весь, як на долоні, наскрізно прозорий, а маски, котрими він повсякчас закриває обличчя, не здатні ввести в оману, хіба лише затягнути в поетичну гру. (...) Та навіть найталановитиші актори (найбільше, зрештою вони!) з часом утомлюються від ролей, навіть від свого «амплуа», хоч у черговому спектаклі прагнуть зіграти краще й натхненіше, ніж у попередньому. В силу звички та інерції вони неминуче повторюються, починаючи боятися реакції байдужості з боку публіки». Свідомий цього Степан Ткачук у другій його збірці «Наврочені роки» (1973 р.), хоча «і тут надто егоцентричний», як зауважила Магдалина Ласло-Куцюк у передмові до збірки, «але іноді він все ж знаходить той брід, який веде на інший берег» і «в таких випадках він виявляється таким же проникливим аналітиком чужої душі, як він яскраво змалював свій власний внутрішний світ».

Немає ніякого сумніву – Степан Ткачук і в другій своїй збірці «віддає кесареве кесареві» – це всевладне «Я» стоїть в основі у близько кожному вірші: «Мої слова надовго заніміли/ Поезія позичила їх голос»; «Я все ж голодний – хоч збагнув сучасність»; «Я по волі чи неволі/ Заблудився на роздоллі...»; «Я руки переплів навхрест,/ З тенет єства звільнив свій дух /.../ Я взув сандалі золоті,/ Пройшов почерез попіл літ,/ Розчавив спогади

святі»; «Я довгим світом пристрасно мандрую/ І все, що людське, не чуже мені...»; «Я світло черпаю із мого дня/ І тіні ллю у мої очі»; «Я попіл людських душ зібрав в долоні/ І виплакав у попіл глечик сліз»; «Я поза небуттям зробив халупу...»; «Я дуб крислатий, та без листя...»; «Я затаїв у серці страх/ І підпалив вогонь у долонях,/ щоб погоріли туї ті,/ Що не струсили спів по скронях»; «Я човен витесав із серця –/ Химерне втілення примар»; «Я ношу завжди брата серця/ В одному із моїх очей»; «Я полощу очі синім небом/ Та просвіжую зірками ум»; «Я підпалив вогні у мушлях,/ Що кручені таять слова...»; «Я хочу тінь свою роздерти/ І пристасть звити у клубок /.../ Я вірю у відкриті вікна,/ В такі влітає вітровій...»; «Я ходжу по землі,/ Немов покосами/ Косар/ Проходить...»; «З неслухняних мрій/ Я сплету драбину,/ По якій піднімусь/ Аж донеба» і т. д.

«...На відміну від тих авторів – а ім’я їм легіон – які після першої збірки вичерпали себе, Ткачук радує нас тим, що у порівнянні із «Розколотим небом» у «Наврочених оках», ще більша розкіш картин. (...) Наврочений світ, наврочений поет, наврочені роки... Здавалось би, що ми перенесені у фантастичний світ казок німецьких романтиків, зокрема Е. Т. А. Гофмана. Але все це є лиш спосіб виразити душу сучасного поета, передати його постійне єдиноборство із долею, яке таке напружене, що він ладен був підпалювати туї (дерево життя) в долонях, аби витерти сліди, полишені нею».

До збірки «Наврочені роки» не можна підступати з єдиним ключем, як до Розколотого неба», а необхідно, як пише М. Михайлюк «триматися на безпечній від масок відстані, не вступати безоглядно в їх гру, а з терпінням, терезами в руках відшукувати ознаки зростання художньої майстерності, розширення тематичного кругозору, відсіювати образи й мотиви, що вже стали майже стереотипами, від справжніх, або, за словами М. Ласло-Куцюк, «надзвичайних поетичних знахідок». Не відмовиться поет від милих йому масок ні в майбутніх своїх поетичних, навіть прозових збірках, а буде подорожувати під ними до кінця своїх творчих мандрівок, бо вони разом з образом матері, який супроводжує його скрізь, найдорожчі скарби його «кочівницької душі».

«За образом моєї мами/ віддавна кружеляють ночі,/ А сльози грона опівночі,/ на віях сяють зіроньками». У збірці «Час без часу» (Критеріон, 1975 р.) Степан Ткачук бачить «Образ матері» крізь маску блудного сина, на думку Михайла Михайлюка, – це одна з наймиліших йому серцю масок, і поет не втрачає жодної нагоди скористатися нею, а тих нагод безліч, бо поет вічно кається у якихось невинних провинах: «Я, мамо,/ Десь колись додому вернусь/ Старим та зосенілим, наче кочовик,/ Одружений з дорогами віддавна,/ Але з якими жити ще не звик».

Четверту зі свого поетичного доробку збірку «Посміх світу» (Критеріон, 1977 р.), премійовану Спілкою письменників Румунії, Степан Ткачук присвячує своїм «Прещирим батькам Ликерії і Василеві», в ній він оспівує рідну свою батьківщину – Буковину, бо вона для нього: «казковий край»; «православна пресвята молитва»; «божественна діва»; «доня феї Долі й Зевса часу»; «пасторальний світ світла й звуку». А також, як і для Івана Франка

(М. Михайлюк): «всеплодюща мати», яку хоче «лиш цілувати в руку».

Приступаючи до аналізу п’ятої збірки Степана Ткачука «Кочівницька душа» (Критеріон, 1980 р.), Михайло Михайлюк вирізняє «досить відносно, бо часто вони переплітаються», щонайменше три іпостасі поета: «зухвалого «блазня», чиє одне око сміється, а друге плаче (пригадаймо собі, що блазень при дворі монарха чи вельможної особи безкарно міг казати правду); стривоженого глашатая правди та обвинувачувача; і покірного, скромного пуритана, який тужить за рідною Буковиною». «Кочівницька душа» поета тужить за рідним краєм, за батьківським поргом, за стежками дитинства і він виливає свою тугу у «Молитві» до матері і батька, до хреста і могили: «Молюся і матері, і тату,/ Щоб доплестись живим додому./ Молюсь і хресту, і могилі,/ Щоб смерть знайшла мене в Данилі».

Під грою масок, як назвав М. Михайлюк мандри і кочування поета під вітрилами невгамовної уяви, Степан Ткачук 1982 року докочував до своєї шостої і останньої поетичної збірки критеріонівського періоду «Подорож у вічність», яка

є також ліричною сповіддю під різними масками.

«Подорож у вічність» Степана Ткачука – ціла «одіссея», під час якої він то знаходить, то втрачає «нитку Аріадни» в лабіринті власної душі (появляється в імовірних та неймовірних іпостасях, міняє одну за одною маски». І виступає перед нами, спочатку під маскою поета, «що заблудив назавжди в світській бучі», опісля під маскою Дон Кіхота, який «все життя боровся з вітряками/ І програв усе», а далі: літом, «що не зав’язало жодних плодів»; «в’язнем власних слів», до самого скону;  народженим без долі, помираючим на самоті і т. д. 

Степан Ткачук сам признається, що любить гратися з думками і словами: «Люблю бути Ейнштейном і Коперніком,/ ...люблю снитися Шевченком на горі сваволі /.../ І написати Біблію для всіх часів і долі», але в той же час з відвертістю признається: «Я так боюся! Так боюся! Так боюся,/ Що із життєвих плетив не розплутаюсь ніколи».

До критеріонівського періоду належать і прозові збірки Степана Ткачука: «Сузір’я предків» (1974 р.); «Калейдоскоп» (1985 р.); «Хвилино, зупинись!» (1989 р.) та роман «Нічия пора» (1979 р.), нагороджений премією фонду ім. Івана Франка (Чікаго, США).

Примітки

1 Микола Корсюк, Просвіти, том 1-ий, «Степан Ткачук», Видавництво RCR-Editorial, Бухарест, 2009 р.,   стор. 223

2 Михайло Михайлюк, Слово про слово, «Маски поета», Видавництво Критеріон, Бухарест, 1980 р., стор 146

3 Євген Мигайчук, Розколоте небо (Ст. Ткачук), «Замість передмови», Видавництво Критеріон, Бухарест,   1971 р., стор. 5

4 Михайло Михайлюк, там само, стор. 153 5 Магдалина Ласло-Куцюк, Наврочені роки, (Ст. Ткачук), «Передмова», Видавництво Критеріон, Бухарест,   1973 р., стор. 5

6 Михайло Михайлюк, там само, стор. 157

7 Михайло Михайлюк, там само, стор. 171

8 Михайло Михайлюк, там само.

           

МИХАЙЛО НЕБИЛЯК: «ПОСІЮ МОЄ ТІЛО В НЕОРАНУ ЗЕМЛЮ...»

«Посію моє тіло в неорану землю

і родити буду в кожній гілці

і в кожному листку.

Буду грати на флоярі

на весіллі кожного із вівчарів»

Михайло Небиляк

Коли талановитий письменник помирає в зеніті визнання, – це жорстоко з погляду людини, але, мабуть справедливо з погляду неба, бо час, відведений для митця, пролітає швидше, ніж його життя. І коли він доживає до глибокої старості, йому доводиться помирати двічі. І хто б міг сказати, яка смерть страшніша – духовна чи фізична...

Народився Михайло Небиляк 17 січня 1949 року в селі Верхня Рівна, на мальовничій Мараморощині, недалеко від річки Тиси, яка відділяла його від рідної та милої йому України, котру він так палко любив, але, на превеликий жаль, йому не вдалося ступити ногою, приклонити коліно і поцілувати землю сьогодні вже Вільної Незалежної України, котру він уважав рідною.

            «Я народився в цих горах

            із жагучих лав пісні вівчаря,

 де час змією пробирався,

крізь дихання весни,

до глечика з холодною водою,

а зелень вилітала

 у вирій з Журавлями...»

– писатиме пізніше Михайло Небиляк в однім зі своїх віршів про рідний край, який став альфою і омегою свого надто короткого життя:

«Тут – тиша мого народження,

 тут – сонце моїх тополь,

            тут – зорі моєї далечі!..»

Михайло Небиляк народився другою дитиною в селянській сім’ї Михайла та Марії Небиляків, у хаті яких, окрім нього, ще народилися два його брати, Юрій та Іван, і сестра Марія, які залишилися неосвіченими. На відміну від своїх братів та сестри Михайло скінчивши семирічку в рідному селі, вступає на українське відділення Сигітського ліцею ім. Драгош Воде, до навчання в якому його заохотив викладач української мови та літератури, письменник Іван Федько, односельчанин, перший український прозаїк з Румунії, який, мабуть, побачив іскру таланту майбутнього письменника і поета.

Закінчивши ліцей, майбутній письменник вступає на навчання до Бухарестського університету на факультет слов’янських мов, де знайомиться і дружить із майбутніми великими українськими письменниками Миколою Корсюком та Іваном Ковачом.

Літературний деб’ют Михайла Небиляка відбувся 16 березня 1968 року на сторінках українського журналу «Новий вік», де ще будучи  студентом, він писав «оригінальні поезії», як він сам їх назвав пізніше. Це були поезіїї про його ж почуття і переживання в дитячому і юнацькому віці, як, наприклад, гордість хлопця, що вже може допомагати батькам у нелегкій праці:

«А в нас з косою грають швидко:

 хлопчині як дванадцять літ

(сповнилось вчора, нині днина) –

 тікай коси, поки калина

 росу не кине у зеніт!»,

чи розлуку з рідною матір’ю та рідним селом:

«Літа хороші слід згадати

 акації важкі в цвіту,

 а скільки плакала же мати,

 коли забув я дати знати.

            Що вибрав вже свою мету

            І лишив все: село і косу,

 і молодість на плач полям,

            й дівчата всі, котрим приношу

 поклін сердечний за всю росу,

 яку стоптав я по ночах!..»

Після закінчення факультету Михайло Небиляк працює до 1974 року в Бухарестському інституті лінгвістики Румунської Академії, але туга за рідними горами та селом перемагають, і він повертається додому, де працює до кінця свого життя викладачем української мови та літератури, але «залишається в боргу» перед Бухарестським університетом, який сформував його як педагога і письменника.

Короткий час Михайло Небиляк живе в місті Сігеті, але після одруження повертається жити до рідного села разом зі своєю дружиною Отілією-Дойною, яка подарувала йому двох дочок, Анну-Марію та Лорану-Отілію, і сина Андрія.

У 1972 році виходить перша збірка поезії Михайла Небиляка «Криниці моїх очей» (Видавництво «Критеріон», Бухарест, 1972),  після чого він стає членом Спілки Письменників Румунії.

У 1974 році Михайло Небиляк відкриває нову сторінку в українській літературі зі своїм романом «Лорана» (Видавництво «Критеріон», Бухарест, 1972) це – розповідь про молодого хлопця, який переживає потрійну драму: свого батька, який пройшов війну, його несповнену любові і, врешті, драму смертельної хвороби. Сюжет заплутаний, набирає потужності і через те,  що його кохана Лорана бачить світ інакше, мріє, сподівається, що все закінчиться добре. Цей момент меланхолії завершується трагедією – смертю. Роман пронизаний філософською думкою, гуманним намірами, роздумами. Отже, твір має всі ознаки «цілісного роману», де уявне переходить у реальне, сон передвіщає щастя, або трагедію, діалог переходить у монолог. Уві сні з’являються уявні персонажі, які підсилюють психологічний стангероїв. Чергування ніч-день, життя-смерть, горе-щастя пронизують наскрізь роман.

У 1978 р. Михайло Небиляк зачаровує своїх читачів новим романом «Любов до ближнього» (Видавництво «Критеріон», Бухарест, 1978), який перекладено на румунську мову Ліяною Іван Ггіля («Aproapelui dragoste», Editura «Kriterion, Bucureşti, 1987).

Героями роману є прості, проте духовно багаті люди, що важко працюють, щоб здобути шматок хліба. Вони цінують правду, обурені ворожнечею та соціальною нерівністю. Дія роману починається через багато років після закінчення війни, але М. Небиляк повертається в минуле, описуючи головні моменти з драматичних подій, коли люди були змушені йти на війну, покидаючи своїх рідних, в багатьх випадках назавжди, бо, замість них, додому поверталася трагічна вістка про їхню смерть. Війна збиває з щоденного ритму життясільську громаду, доводячи до хаосу, але в той самий час породжуючи хвилі опору. До такої громади належить і батько головного героя Остапа Підгірного, який, пригадуючи його, розповідає про події внутрішнім монологом, що підсилює драматизм і надає роману модерної структури.

Після довгих років праці в жанрах прози М. Небиляк у 1990 році повернувся до поезії збіркою «Неспокій весни» (Видавництво «Критеріон», Бухарест, 1990). Вона насичена тими ж романтичними і неоромантичними стилями.

Інакше і не могло статись бо: «Михайло Небиляк зранку до ночі мандрує марамороськими борами і лісами, та своїми чаклунським мисливським ріжком кличе на тайну вечерю лиш ті слова та думки, які знають напам’ять усі земні і небесні молитви та закохані в ключ-зілля, а з вечора до ранку спалахує на вогнищі пораненого світла і на фоні космічної музики, водно повторюючи:

«Мій сум – ще не сон Клеопатри,

Мій сон – ще не крок забуття;

Я, зорі програвши у карти,

Розгулявсь на бенкеті життя...»

–        пише Cт. Ткачук у «Слові про побратимів» (Видавництво Мустанг,

Бухарест, 2000 р., стор. 145 – 154).

            Хоча після появи романів Михайла Небиляка, у своїх думках про українську поезію Румунії зібраних у збірці есе «Слово про слово» (Видавництво Критеріон, Бухарест, 1983 р., стор. 99.) літературний критик Михайло Михайлюк писав: «Вигравши  в особі Михайла Небиляка  одного з кращих прозаїків-романістів, наша література втратила талановитого поета – від надрукування збірки «Криниці моїх очей»писати систематично поезію він перестав».

На письмовому столі Михайла Небиляка залишилися недописаними роман «Сум весняних снігів» і збірка румунських віршів «Заборонене кохання».

Не знаємо, який успіх мав би третій роман Михайла Небиляка, але знаємо те, що автор писав, щораз піднімаючи болючі питання, які примушують читача задумуватись над життєвими цінностями.

У ніч на 18 лютого 2003 року Михайло Небиляк посіяв своє тіло в неорану землю, відійшов у вічність, за якою він тужив в останні роки свого життя, надіючись, що там, у вічності, він знайде спокій неспокійних весен.

Михайло Трайста – останній з добровольців Верхньої

Міхаєла Лариса ТРАЙСТА

МИХАЙЛО ТРАЙСТА – ОСТАННІЙ З ДОбРОВОЛЬЦІВ ВЕРХНЬОЇ РІВНИ

Михайло ТРАЙСТА і Федір ГРИЖАК

Вісімдесятисемирічний ветеран Другої світової війни сержант Трайста Михайло гордиться тим, що він останній з добровольців Верхньої Рівни.Про те як пішов у добровольці, про фронт, про своє поранення і повернення додому Трайста Михайло розказує: – Було нас 28 добровольців, ми справді пішли добровільно на фронт, так би мовити, були першою серією, а решта... були примушені, їх силоміць забрали на фронт і теж добровольцями зарахували. Багато з нас не повернулося, інші повернулися каліками, контуженими і важко раненими, – зітхаючи розповідає. 

– А нас обдурили. У село прибув червоноармійський офіцер і доручив кільком «ґардіштам» шукати хлопців, які б хотіли пійти добровільно на фронт. Спочатку вони обманювали нас, що ніби не поведуть на фронт, а будемо панами в селах, крізь які пройшов фронт. А вже потім брали насилу, хлопці втікали, ховалися, але їх ловили та вели.

Того ’44 року була дуже гарна, довга, тепла осінь, няньо вівчарив у полонині, а я господарював вдома з меншими братами. У мене було чотири молодших братів і три сестри. Я покосив отаву і зібрав все з поля та ниви, а коли няньо прийшов з полонини, почав сварити мене чому я зібрав кукурудзу, бо прийдуть руські солдати та заберуть, і так щоднини сварив мене та гриз, поки я вирішив піти у добровольці. І так «ґардішт» Лаврюк Павел зібрав нас, 28 добровольців, і повів через Стижерет та Ясінник у Поляну (Вишавську Долину). Дорогою ми мусіли марширувати у колоні, як солдати. У Поляні ми перейшли через Тису і він повів нас до Трибушан, де передав військовим, які повезли нас грузовиками до Сигітської Комори, де ми переночували. А звідти другого дня вранці повезли нас до Солотвини. В Солотвині ми навантажили грузовики міхами з сіллю і вирушили далі до Хуста, звідки нас повезли далі возами, від села до села, поки дійшли до Свальова, де таки того вечора, хочай були змучені після такої довгої дороги, почали навчання, пізнання військових чинів, а другого дня почали військову муштру. Два тижні ми були в нашому одязі, в якому вирушили з дому, а опісля нас зодягли у військові форми, це нас дуже обрадувало всіх, бо військовий одяг був новий.

Ми скоро вивчили все, що нас учили, а головно стріляти, розбирати зброю, для нас все те було

дуже цікавим. А старшина, який нас вчив, коли приходив у контроль капітан роти Карасьов, чи командир батальйона капітан Корнелов, то скаржився на нас буцімто ми нічого не вміємо і йому важко нас учити, а ті весь час повторяли йому: «Нада учіть! Нада учіть!». А коли відходили, то ми сиділи, курили і розмовляли про всяку всячину, не муштрував нас, як інші старшини своїх рекрут.

Одного ранку прибуло багато військових грузовиків, правда, нам не казав ніхто нічого, але кожен з нас знав добре, що це по нас прийшли, щоб відвезти на фронт, і через два дні так і сталося. Нас повезли на фронт. Я був у грузовику, який ішов попереду, шофер наче був сліпим, або п’яним, бо повів грузовик через підірваний снарядами міст, але ми закричали і встиг зупинити, та, розвертаючись, перекинув грузовик, трохи бракувало, щоб нас всіх не повбивав.

Якось ми поставили грузовик на колеса і повіз нас до Січовців, де мене було призначено на кухню допомагати куховарам варити їду. Я дуже зрадів цьому, та моя радість була короткою, бо через чотири дні прийшов наказ, що маємо ступати у першу лінію фронту. Нам дали нові автомати, яких ми чистили від масла, йдучи дорогою до першої лінії. Вечором ми дійшли під один великий ліс, по той бік якого були німці. Там нас поставили в лінію на відстань десять ступнів один від іншого і ми рушили вперед, поки нас не замінили інші, а ми зупинились відпочивати та відпарити одяг. На фронті парили одяг над залізними бочками з кип’ячою водою, треба було дотримувати білизну чистою, бо кожного ранку перевіряли ошийки, а якщо в когось знайшлася блоха чи вош, то скоро брали і вели на дезінфекцію. І так ми йшли з фронтом уперед спокійно, що я навіть і дивувався – що то за фронт?.. Сиди собі два-три дні, відпочивай, а потім знову у першу лінію і вперед. Та той спокій скоро закінчився і ми переконались на власній шкірі, що значить фронт, який то спокій.

(Далі буде)

«Від Бухареста до Києва, філателістична подорож»

15 березня 2012 року, у Муніципальному музеї міста Бухарест відбулося урочисте відкриття філателістичної виставки «Від Бухареста до Києва, філателістична подорож». Подія відбулася з нагоди відзначення 20-річчя встановлення дипломатичних відносин між Україною та Румунією. Під час заходу була представлена продукція останніх років Українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта» та «Ромфілателія». Організатором заходу, за ініціативи Посольства України в Румунії, виступили УДППЗ «Укрпошта» та «Ромфілателія».

У відкритті виставки взяли участь: Тимчасовий повірений у справах України в Румунії В. Котик, Державний секретар Міністерства закордонних справ Румунії Б. Ауреску, радник УДППЗ «Укрпошта» Є. Заєць та генеральний директор «Ромфілателія» К. Попеску. Були присутні також представники дипломатичного корпусу, міністерства культури, представники Музею, Ромфілателії, Міністерства закордонних справ Румунії, Посольства України в Румунії, Укрпошти, журналісти, і румунська та українська громадськість міста Бухареста.

Державний секретар у МЗС Румунії Богдан Ауреску, своєму виступі привітав ідею реалізації у 2013 році спільного випуску поштових марок між Румунією і Україною:

«Особисто, як румунський дипломат, я був свідком численних важливих моментів у двосторонніх відносинах. Але я радий, констатувати сьогодні, що відносини між Бухарестом і Києвом зазнали останнім часом нової висхідної динаміки в результаті ініціатив і заходів обидвох сторін по зміцненню взаємної довіри і співпраці. Цей прогрес є результатом нашої спільної наполегливості і відповідальності щодо значимості відносин між нашими країнами. Україна є найбільшим сусідом Румунїї. Вона має дуже важливе значення у рівнянні регіональної та європейської стабільності та безпеки. Як держава член НАТО та Євро Союзу Румунія підтримувала і підтримує європейські прагнення України і безпосередньо зацікавлена в продовженні її європейського шляху та демократичних реформ.” 

Також і генеральний директор “Ромфілателія” Крістіна Попеску зазначила: 

«Румунія і Україна відзначають у цьому році 20-річчя дипломатичних відносин, з якої нагоди організована ця виставка, урочисте відкриття якої відбулось і в Києві. Експонати представлені в рамках двосторонньої філателістичної виставки долучаються до важливої події - відзначення 150 років відколи Бухарест став столицею Румунії. Виставлені експонати наших колег з «Укрпошти» мають дуже інтересну тематику та дизайн. Ми завжди високо цінили українські філателістичні експонати, і в рамках міжнародних виставок. Румунські поштові марки посіли минулого року 3 місце на міжнародній виставці у Китаї. Хочу відмітити той факт, що ми дуже добре співпрацювали з нашими колегами з української пошти. У 2013 році Румунія й Україна здійснять спільний випуск поштових марок».

Представник української пошти Євген Заєць відмітив:

«2012 рік для України особливий. Він ознаменований відзначенням низки ювілейних дат серед яких 20-річчя встановлення дипломатичних відносин України з багатьма державами та 20 річчя сучасних українських поштових марок. Для вітчизняних філателістів найпам’ятнішою датою є 1 березня 1992 року, коли було введено перші поштові марки України, після здобуття нашої державної незалежності. Сьогодні українська пошта має честь презентувати громадськості Румунії колекцію українських поштових марок «Запрошуємо до України» Виставка неодноразово експонувалась на міжнародних конкурсах дуже отримала високі оцінки глядачів та експертів. Шановні пані і панове! Цей захід стане запорукою плідного співробітництва між українською та румунською поштами, а майбутній спільний випуск марок тільки поглибить його.»

Микола Мушинка: «Лицарь волі» – життя і політично-громадська діялність Степана Клочурака

30 листопада ц. р. випала мені нагода побувати в українському закарпатському містечку Рахові, де голова районної ради Микола Беркела подарував мені книгу Миколи Мушинки «Лицар волі», презентація якої відбулася 9 листопада 2011 р. у великому залі засідань райдержадміністрації. 

Книга присвячена пам’яті Степана Клочурака – президента Гуцульської Республіки, з яким автор був знайомий особисто. У ній відтворено сторінки життя і діяльності громадського і політичного діяча Закарпатської України Степана Степановича Клочурака, певні періоди яких міцно пов’язані з Сиготом Марамороським і описані у розділах: «Навчання в Ужгороді та Сиготі», «З’їзд у Сиготі», «Похід на Сигіт», «Поразки в Сигітській Коморі» і т.д. Перше видання книги було ще в 1995 році, і нарешті, цього року побачило світ друге видання, яке доповнене новими архівними матеріалами, почерпнутими, головним чином, із московської судової справи над Степаном Клочураком. Микола Мушинка – видатний словак та великий українець, – один з китів, на яких тримається українознавство за кордоном. Автор 70 книжок, брошур та збірників, і приблизно 2000 рецензій та науково-популярних і публіцистичних статей. Все своє життя присвятив науковій роботі, здебільше пов’язаній з Україною, відроджує в діаспорі забуті 

українські традиції, прославляє імена забутих чи недооцінених українських учених, письменників, художників, політиків, імена вчених і меценатів, які рятували чи відбудовували старовинні українські церкви та пам’ятники, бореться за визнання у світі доброго імені України.

Народився М. Мушинка 20 березня 1936 р. у  лемківському селі Курові на Пряшівщині, навчався в українській школі у Пряшеві, опісля вступив до Празького університету на відділення русистики. Працював у кабінеті народної словесності при кафедрі української мови й літератури Пряшівського університету ім. Павла Йозефа Шафарика. У 1964 р. вступає на трирічну аспірантуру до Києва, де зав’язує дружбу з дисидентами, яким постачає літературу з-за кордону, а натомість вивозить за кордон їхні праці. У грудні 1965 р. М. Мушинку затримали на кордоні в Чопі під час спроби вивезти за кордон рукопис твору І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Молодого науковця звільнили з аспірантури у Києві та вислали з СРСР. 

Кандидатську дисертацію він захистив у Карловому Університеті в 1967 р. і продовжив роботу в кабінеті народної словесності Пряшівського університету, що став центром україністики. Повернувся він у Пряшівський університет на посаду керівника дослідним кабінетом україністики, де пропрацював з 1960 по 1968 рр. У  серпні 1968 р. Чехословаччину окупували війська Варшавського договору, і Мушинку звільнили з посади за його зв’язки з українськими дисидентами та шістдесятниками, заборонивши установам «ідеологічної сфери» приймати його на роботу. Щоб вижити, Мушинка п’ять років працював пастухом у колгоспі: з ранньої весни до пізньої осені жив у колибі далеко від села, відповідаючи за випас 150-200 голів худоби. Та він не забував своє покликання. Приймав гостей з України, Польщі, Югославії, США, Канади. Невдовзі в органах безпеки вирішили, що за Мушинкою дуже важко стежити на вільних полонинах. Довелося йому стати кочегаром Пряшівської міської котельні, де він пропрацював 15 років. Мушинку навіть не допускали до бібліотеки, але потім він скаже, що це був найбільш плідний період його життя: «У пастушій колибі й на котельні я мав спокій і море вільного часу.» 

Саме на цей час припадають книжкові видання, що вийшли з-під пера Мушинки за сприяння різних діаспорних організацій та окремих осіб з Діаспори. Після майже 20-річного «забуття», у 1990 р. Мушинку повністю реабілітовано. Він повернувся у Пряшівський університет на посаду 

керівника дослідним кабінетом україністики, де продовжив активну дослідницьку працю. У 1993 р. у Києві захищає докторську дисертацію. 

Диплом доктора філології Мушинці в 1990 р. мала видати Москва, але він відмовився прийняти цей документ і таки дочекався рідного – українського диплому (номер один) доктора філологічних наук. 

Діапазон досліджень Мушинки доволі широкий, тому й серед його недавніх праць знайдемо багато цікавого: «Листи Степана Рудницького Софії та Станіславові Дністрянським» (Edmonton, 1991, Пряшів, 1996), «Бібліографія В.Гнатюка» (Edmonton, 1992, Львів, 1993), «Академік Станіслав Дністрянський» (Київ, 1992), “Від НТШ до УВУ” (1992), «Заповіт предків. 40 років Свят культури русинів-українців Пряшівщини” (Prešov, 1994), «Лицар волі. Життя і політично-громадська дяльність Степана Клочурака» (Ужгород, 1995), «Мала матір сина. Балади знищеної збірки Ореста Жилінського» (Prešov, 1995) та багато інших. 

Перше видання книги «Лицар волі», виданої з ініціативи В. Кухти і за його редакцією (Ужгорорд, 1995) викликало велике зацікавлення на Закарпатській Україні. Після виходу книжки автору вдалось роздобути копію московської судової справи Ст. Клочурака (307 аркушів), яка пролила світло на його арешт у Празі, до пити в московській тюрмі та незаконне засудження. 

Після «хрущовської відлиги» Ст. Клочурак повернувся із Воркути до сім’ї в Прагу, де М. Мушинка мав нагоду спілкуватися з ним і брати участь у його публіцистичній діяльності. «Серед людей, з якими мені доводилось особисто зустрічатись на своєму життєвому шляху, одне з перших місць займає закарпатоукраїнський громадський і політичний діяч Степан Клочурак (1895-1980). Його життя аж ніяк не можна вважати прямолінійним. Вийшовши із гуцульського селянського середовища, він став президентом Гуцульської Республіки. Після її поразки командував закарпатською сотнею січових стрільців, яка воювала на території Східної України проти більшовиків. Був кілька разів поранений та скуштував угорської, румунської і польської в’язниць. Від початку 20-х років його доля пов’язана із Закарпатською Україною. Він стояв біля колиски всього найпрогресивнішого, що тут було створено: товариства «Просвіта», «Вперед» та «Земля і воля», редактором першого українського щоденника в краї «Нова Свобода». – пише М. Мушинка у своїй передмові до першого видання «Лицаря волі».У післявоєнний час в Закарпатській Україні зовсім призабуто ім’я Степана Клочарука, який був, окрім вищесказаного, і політичним секретарем Прем’єра Августина Волошина, а трохи пізніше міністром господарства і військових справ. Та після закінчення війни органи контррозвідки Червоної Армії («Смереш») арештували Президента Карпатської України Августина Волошина разом з Степаном Клочураком та двома міністрами і відправили в Москву, де Ст. Клочарука було засуджено спочатку на вісім років таборів суворого режиму, а після відбуття строку покарання на довічне ув’язнення за Полярним колом. 

Після поверх дванадцятирічного ув’язнення Степан Клочурак повертається до Праги, де майже до смерті (1980 р.) був змушений важко фізично працювати, бо пенсії йому як колишньому буржуазному політикові не дали.«Степан Клочурак протягом цілого життя боровся за вільну й незалежну Україну, в якій почесне місце мала б зайняти і колишня «Підкарпатська Русь». Він не

дочекався цього часу. Умер без громадської подяки за свою велетенську роботу на благо батьківщини. Та ідеї, за які боровся, нині стали реальною дійсністю. Нашим священим обов’язком є згадати несправедливо забутого вірного сина українського народу. А століття від народження Ст. Клочурака є вдячною нагодою для такої згадки.  Вірю, що і сучасне покоління закарпатських українців у пропонованій книзі знайде приклад для наслідування, бо ідеї, за які він боровся, актуальні і нині.», – такими словами закінчує автор свою передмову до першого видання «Лицаря волі». 

Слід сказати, що у рік свого 70-річного ювілею (1996 р.) доктор філологічних наук, академік Національної академії наук України, професор М. Мушинка став лауреатом престижної міжнародної літературної премії «Corona Carpatica» в категорії «літературознавство». Цією премією щороку нагороджуються кращі карпатознавчі праці в категоріях прози, поезії, літературознавства та образотворчого мистецтва. Лауреатом цієї престижної премії, стали і  український письменники Румунії Микола Корсюк та Павло Романюк.