МИХАЙЛО НЕБИЛЯК: «ПОСІЮ МОЄ ТІЛО В НЕОРАНУ ЗЕМЛЮ...»

«Посію моє тіло в неорану землю

і родити буду в кожній гілці

і в кожному листку.

Буду грати на флоярі

на весіллі кожного із вівчарів»

Михайло Небиляк

Коли талановитий письменник помирає в зеніті визнання, – це жорстоко з погляду людини, але, мабуть справедливо з погляду неба, бо час, відведений для митця, пролітає швидше, ніж його життя. І коли він доживає до глибокої старості, йому доводиться помирати двічі. І хто б міг сказати, яка смерть страшніша – духовна чи фізична...

Народився Михайло Небиляк 17 січня 1949 року в селі Верхня Рівна, на мальовничій Мараморощині, недалеко від річки Тиси, яка відділяла його від рідної та милої йому України, котру він так палко любив, але, на превеликий жаль, йому не вдалося ступити ногою, приклонити коліно і поцілувати землю сьогодні вже Вільної Незалежної України, котру він уважав рідною.

            «Я народився в цих горах

            із жагучих лав пісні вівчаря,

 де час змією пробирався,

крізь дихання весни,

до глечика з холодною водою,

а зелень вилітала

 у вирій з Журавлями...»

– писатиме пізніше Михайло Небиляк в однім зі своїх віршів про рідний край, який став альфою і омегою свого надто короткого життя:

«Тут – тиша мого народження,

 тут – сонце моїх тополь,

            тут – зорі моєї далечі!..»

Михайло Небиляк народився другою дитиною в селянській сім’ї Михайла та Марії Небиляків, у хаті яких, окрім нього, ще народилися два його брати, Юрій та Іван, і сестра Марія, які залишилися неосвіченими. На відміну від своїх братів та сестри Михайло скінчивши семирічку в рідному селі, вступає на українське відділення Сигітського ліцею ім. Драгош Воде, до навчання в якому його заохотив викладач української мови та літератури, письменник Іван Федько, односельчанин, перший український прозаїк з Румунії, який, мабуть, побачив іскру таланту майбутнього письменника і поета.

Закінчивши ліцей, майбутній письменник вступає на навчання до Бухарестського університету на факультет слов’янських мов, де знайомиться і дружить із майбутніми великими українськими письменниками Миколою Корсюком та Іваном Ковачом.

Літературний деб’ют Михайла Небиляка відбувся 16 березня 1968 року на сторінках українського журналу «Новий вік», де ще будучи  студентом, він писав «оригінальні поезії», як він сам їх назвав пізніше. Це були поезіїї про його ж почуття і переживання в дитячому і юнацькому віці, як, наприклад, гордість хлопця, що вже може допомагати батькам у нелегкій праці:

«А в нас з косою грають швидко:

 хлопчині як дванадцять літ

(сповнилось вчора, нині днина) –

 тікай коси, поки калина

 росу не кине у зеніт!»,

чи розлуку з рідною матір’ю та рідним селом:

«Літа хороші слід згадати

 акації важкі в цвіту,

 а скільки плакала же мати,

 коли забув я дати знати.

            Що вибрав вже свою мету

            І лишив все: село і косу,

 і молодість на плач полям,

            й дівчата всі, котрим приношу

 поклін сердечний за всю росу,

 яку стоптав я по ночах!..»

Після закінчення факультету Михайло Небиляк працює до 1974 року в Бухарестському інституті лінгвістики Румунської Академії, але туга за рідними горами та селом перемагають, і він повертається додому, де працює до кінця свого життя викладачем української мови та літератури, але «залишається в боргу» перед Бухарестським університетом, який сформував його як педагога і письменника.

Короткий час Михайло Небиляк живе в місті Сігеті, але після одруження повертається жити до рідного села разом зі своєю дружиною Отілією-Дойною, яка подарувала йому двох дочок, Анну-Марію та Лорану-Отілію, і сина Андрія.

У 1972 році виходить перша збірка поезії Михайла Небиляка «Криниці моїх очей» (Видавництво «Критеріон», Бухарест, 1972),  після чого він стає членом Спілки Письменників Румунії.

У 1974 році Михайло Небиляк відкриває нову сторінку в українській літературі зі своїм романом «Лорана» (Видавництво «Критеріон», Бухарест, 1972) це – розповідь про молодого хлопця, який переживає потрійну драму: свого батька, який пройшов війну, його несповнену любові і, врешті, драму смертельної хвороби. Сюжет заплутаний, набирає потужності і через те,  що його кохана Лорана бачить світ інакше, мріє, сподівається, що все закінчиться добре. Цей момент меланхолії завершується трагедією – смертю. Роман пронизаний філософською думкою, гуманним намірами, роздумами. Отже, твір має всі ознаки «цілісного роману», де уявне переходить у реальне, сон передвіщає щастя, або трагедію, діалог переходить у монолог. Уві сні з’являються уявні персонажі, які підсилюють психологічний стангероїв. Чергування ніч-день, життя-смерть, горе-щастя пронизують наскрізь роман.

У 1978 р. Михайло Небиляк зачаровує своїх читачів новим романом «Любов до ближнього» (Видавництво «Критеріон», Бухарест, 1978), який перекладено на румунську мову Ліяною Іван Ггіля («Aproapelui dragoste», Editura «Kriterion, Bucureşti, 1987).

Героями роману є прості, проте духовно багаті люди, що важко працюють, щоб здобути шматок хліба. Вони цінують правду, обурені ворожнечею та соціальною нерівністю. Дія роману починається через багато років після закінчення війни, але М. Небиляк повертається в минуле, описуючи головні моменти з драматичних подій, коли люди були змушені йти на війну, покидаючи своїх рідних, в багатьх випадках назавжди, бо, замість них, додому поверталася трагічна вістка про їхню смерть. Війна збиває з щоденного ритму життясільську громаду, доводячи до хаосу, але в той самий час породжуючи хвилі опору. До такої громади належить і батько головного героя Остапа Підгірного, який, пригадуючи його, розповідає про події внутрішнім монологом, що підсилює драматизм і надає роману модерної структури.

Після довгих років праці в жанрах прози М. Небиляк у 1990 році повернувся до поезії збіркою «Неспокій весни» (Видавництво «Критеріон», Бухарест, 1990). Вона насичена тими ж романтичними і неоромантичними стилями.

Інакше і не могло статись бо: «Михайло Небиляк зранку до ночі мандрує марамороськими борами і лісами, та своїми чаклунським мисливським ріжком кличе на тайну вечерю лиш ті слова та думки, які знають напам’ять усі земні і небесні молитви та закохані в ключ-зілля, а з вечора до ранку спалахує на вогнищі пораненого світла і на фоні космічної музики, водно повторюючи:

«Мій сум – ще не сон Клеопатри,

Мій сон – ще не крок забуття;

Я, зорі програвши у карти,

Розгулявсь на бенкеті життя...»

–        пише Cт. Ткачук у «Слові про побратимів» (Видавництво Мустанг,

Бухарест, 2000 р., стор. 145 – 154).

            Хоча після появи романів Михайла Небиляка, у своїх думках про українську поезію Румунії зібраних у збірці есе «Слово про слово» (Видавництво Критеріон, Бухарест, 1983 р., стор. 99.) літературний критик Михайло Михайлюк писав: «Вигравши  в особі Михайла Небиляка  одного з кращих прозаїків-романістів, наша література втратила талановитого поета – від надрукування збірки «Криниці моїх очей»писати систематично поезію він перестав».

На письмовому столі Михайла Небиляка залишилися недописаними роман «Сум весняних снігів» і збірка румунських віршів «Заборонене кохання».

Не знаємо, який успіх мав би третій роман Михайла Небиляка, але знаємо те, що автор писав, щораз піднімаючи болючі питання, які примушують читача задумуватись над життєвими цінностями.

У ніч на 18 лютого 2003 року Михайло Небиляк посіяв своє тіло в неорану землю, відійшов у вічність, за якою він тужив в останні роки свого життя, надіючись, що там, у вічності, він знайде спокій неспокійних весен.

Михайло Трайста – останній з добровольців Верхньої

Міхаєла Лариса ТРАЙСТА

МИХАЙЛО ТРАЙСТА – ОСТАННІЙ З ДОбРОВОЛЬЦІВ ВЕРХНЬОЇ РІВНИ

Михайло ТРАЙСТА і Федір ГРИЖАК

Вісімдесятисемирічний ветеран Другої світової війни сержант Трайста Михайло гордиться тим, що він останній з добровольців Верхньої Рівни.Про те як пішов у добровольці, про фронт, про своє поранення і повернення додому Трайста Михайло розказує: – Було нас 28 добровольців, ми справді пішли добровільно на фронт, так би мовити, були першою серією, а решта... були примушені, їх силоміць забрали на фронт і теж добровольцями зарахували. Багато з нас не повернулося, інші повернулися каліками, контуженими і важко раненими, – зітхаючи розповідає. 

– А нас обдурили. У село прибув червоноармійський офіцер і доручив кільком «ґардіштам» шукати хлопців, які б хотіли пійти добровільно на фронт. Спочатку вони обманювали нас, що ніби не поведуть на фронт, а будемо панами в селах, крізь які пройшов фронт. А вже потім брали насилу, хлопці втікали, ховалися, але їх ловили та вели.

Того ’44 року була дуже гарна, довга, тепла осінь, няньо вівчарив у полонині, а я господарював вдома з меншими братами. У мене було чотири молодших братів і три сестри. Я покосив отаву і зібрав все з поля та ниви, а коли няньо прийшов з полонини, почав сварити мене чому я зібрав кукурудзу, бо прийдуть руські солдати та заберуть, і так щоднини сварив мене та гриз, поки я вирішив піти у добровольці. І так «ґардішт» Лаврюк Павел зібрав нас, 28 добровольців, і повів через Стижерет та Ясінник у Поляну (Вишавську Долину). Дорогою ми мусіли марширувати у колоні, як солдати. У Поляні ми перейшли через Тису і він повів нас до Трибушан, де передав військовим, які повезли нас грузовиками до Сигітської Комори, де ми переночували. А звідти другого дня вранці повезли нас до Солотвини. В Солотвині ми навантажили грузовики міхами з сіллю і вирушили далі до Хуста, звідки нас повезли далі возами, від села до села, поки дійшли до Свальова, де таки того вечора, хочай були змучені після такої довгої дороги, почали навчання, пізнання військових чинів, а другого дня почали військову муштру. Два тижні ми були в нашому одязі, в якому вирушили з дому, а опісля нас зодягли у військові форми, це нас дуже обрадувало всіх, бо військовий одяг був новий.

Ми скоро вивчили все, що нас учили, а головно стріляти, розбирати зброю, для нас все те було

дуже цікавим. А старшина, який нас вчив, коли приходив у контроль капітан роти Карасьов, чи командир батальйона капітан Корнелов, то скаржився на нас буцімто ми нічого не вміємо і йому важко нас учити, а ті весь час повторяли йому: «Нада учіть! Нада учіть!». А коли відходили, то ми сиділи, курили і розмовляли про всяку всячину, не муштрував нас, як інші старшини своїх рекрут.

Одного ранку прибуло багато військових грузовиків, правда, нам не казав ніхто нічого, але кожен з нас знав добре, що це по нас прийшли, щоб відвезти на фронт, і через два дні так і сталося. Нас повезли на фронт. Я був у грузовику, який ішов попереду, шофер наче був сліпим, або п’яним, бо повів грузовик через підірваний снарядами міст, але ми закричали і встиг зупинити, та, розвертаючись, перекинув грузовик, трохи бракувало, щоб нас всіх не повбивав.

Якось ми поставили грузовик на колеса і повіз нас до Січовців, де мене було призначено на кухню допомагати куховарам варити їду. Я дуже зрадів цьому, та моя радість була короткою, бо через чотири дні прийшов наказ, що маємо ступати у першу лінію фронту. Нам дали нові автомати, яких ми чистили від масла, йдучи дорогою до першої лінії. Вечором ми дійшли під один великий ліс, по той бік якого були німці. Там нас поставили в лінію на відстань десять ступнів один від іншого і ми рушили вперед, поки нас не замінили інші, а ми зупинились відпочивати та відпарити одяг. На фронті парили одяг над залізними бочками з кип’ячою водою, треба було дотримувати білизну чистою, бо кожного ранку перевіряли ошийки, а якщо в когось знайшлася блоха чи вош, то скоро брали і вели на дезінфекцію. І так ми йшли з фронтом уперед спокійно, що я навіть і дивувався – що то за фронт?.. Сиди собі два-три дні, відпочивай, а потім знову у першу лінію і вперед. Та той спокій скоро закінчився і ми переконались на власній шкірі, що значить фронт, який то спокій.

(Далі буде)

«Від Бухареста до Києва, філателістична подорож»

15 березня 2012 року, у Муніципальному музеї міста Бухарест відбулося урочисте відкриття філателістичної виставки «Від Бухареста до Києва, філателістична подорож». Подія відбулася з нагоди відзначення 20-річчя встановлення дипломатичних відносин між Україною та Румунією. Під час заходу була представлена продукція останніх років Українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта» та «Ромфілателія». Організатором заходу, за ініціативи Посольства України в Румунії, виступили УДППЗ «Укрпошта» та «Ромфілателія».

У відкритті виставки взяли участь: Тимчасовий повірений у справах України в Румунії В. Котик, Державний секретар Міністерства закордонних справ Румунії Б. Ауреску, радник УДППЗ «Укрпошта» Є. Заєць та генеральний директор «Ромфілателія» К. Попеску. Були присутні також представники дипломатичного корпусу, міністерства культури, представники Музею, Ромфілателії, Міністерства закордонних справ Румунії, Посольства України в Румунії, Укрпошти, журналісти, і румунська та українська громадськість міста Бухареста.

Державний секретар у МЗС Румунії Богдан Ауреску, своєму виступі привітав ідею реалізації у 2013 році спільного випуску поштових марок між Румунією і Україною:

«Особисто, як румунський дипломат, я був свідком численних важливих моментів у двосторонніх відносинах. Але я радий, констатувати сьогодні, що відносини між Бухарестом і Києвом зазнали останнім часом нової висхідної динаміки в результаті ініціатив і заходів обидвох сторін по зміцненню взаємної довіри і співпраці. Цей прогрес є результатом нашої спільної наполегливості і відповідальності щодо значимості відносин між нашими країнами. Україна є найбільшим сусідом Румунїї. Вона має дуже важливе значення у рівнянні регіональної та європейської стабільності та безпеки. Як держава член НАТО та Євро Союзу Румунія підтримувала і підтримує європейські прагнення України і безпосередньо зацікавлена в продовженні її європейського шляху та демократичних реформ.” 

Також і генеральний директор “Ромфілателія” Крістіна Попеску зазначила: 

«Румунія і Україна відзначають у цьому році 20-річчя дипломатичних відносин, з якої нагоди організована ця виставка, урочисте відкриття якої відбулось і в Києві. Експонати представлені в рамках двосторонньої філателістичної виставки долучаються до важливої події - відзначення 150 років відколи Бухарест став столицею Румунії. Виставлені експонати наших колег з «Укрпошти» мають дуже інтересну тематику та дизайн. Ми завжди високо цінили українські філателістичні експонати, і в рамках міжнародних виставок. Румунські поштові марки посіли минулого року 3 місце на міжнародній виставці у Китаї. Хочу відмітити той факт, що ми дуже добре співпрацювали з нашими колегами з української пошти. У 2013 році Румунія й Україна здійснять спільний випуск поштових марок».

Представник української пошти Євген Заєць відмітив:

«2012 рік для України особливий. Він ознаменований відзначенням низки ювілейних дат серед яких 20-річчя встановлення дипломатичних відносин України з багатьма державами та 20 річчя сучасних українських поштових марок. Для вітчизняних філателістів найпам’ятнішою датою є 1 березня 1992 року, коли було введено перші поштові марки України, після здобуття нашої державної незалежності. Сьогодні українська пошта має честь презентувати громадськості Румунії колекцію українських поштових марок «Запрошуємо до України» Виставка неодноразово експонувалась на міжнародних конкурсах дуже отримала високі оцінки глядачів та експертів. Шановні пані і панове! Цей захід стане запорукою плідного співробітництва між українською та румунською поштами, а майбутній спільний випуск марок тільки поглибить його.»

Микола Мушинка: «Лицарь волі» – життя і політично-громадська діялність Степана Клочурака

30 листопада ц. р. випала мені нагода побувати в українському закарпатському містечку Рахові, де голова районної ради Микола Беркела подарував мені книгу Миколи Мушинки «Лицар волі», презентація якої відбулася 9 листопада 2011 р. у великому залі засідань райдержадміністрації. 

Книга присвячена пам’яті Степана Клочурака – президента Гуцульської Республіки, з яким автор був знайомий особисто. У ній відтворено сторінки життя і діяльності громадського і політичного діяча Закарпатської України Степана Степановича Клочурака, певні періоди яких міцно пов’язані з Сиготом Марамороським і описані у розділах: «Навчання в Ужгороді та Сиготі», «З’їзд у Сиготі», «Похід на Сигіт», «Поразки в Сигітській Коморі» і т.д. Перше видання книги було ще в 1995 році, і нарешті, цього року побачило світ друге видання, яке доповнене новими архівними матеріалами, почерпнутими, головним чином, із московської судової справи над Степаном Клочураком. Микола Мушинка – видатний словак та великий українець, – один з китів, на яких тримається українознавство за кордоном. Автор 70 книжок, брошур та збірників, і приблизно 2000 рецензій та науково-популярних і публіцистичних статей. Все своє життя присвятив науковій роботі, здебільше пов’язаній з Україною, відроджує в діаспорі забуті 

українські традиції, прославляє імена забутих чи недооцінених українських учених, письменників, художників, політиків, імена вчених і меценатів, які рятували чи відбудовували старовинні українські церкви та пам’ятники, бореться за визнання у світі доброго імені України.

Народився М. Мушинка 20 березня 1936 р. у  лемківському селі Курові на Пряшівщині, навчався в українській школі у Пряшеві, опісля вступив до Празького університету на відділення русистики. Працював у кабінеті народної словесності при кафедрі української мови й літератури Пряшівського університету ім. Павла Йозефа Шафарика. У 1964 р. вступає на трирічну аспірантуру до Києва, де зав’язує дружбу з дисидентами, яким постачає літературу з-за кордону, а натомість вивозить за кордон їхні праці. У грудні 1965 р. М. Мушинку затримали на кордоні в Чопі під час спроби вивезти за кордон рукопис твору І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Молодого науковця звільнили з аспірантури у Києві та вислали з СРСР. 

Кандидатську дисертацію він захистив у Карловому Університеті в 1967 р. і продовжив роботу в кабінеті народної словесності Пряшівського університету, що став центром україністики. Повернувся він у Пряшівський університет на посаду керівника дослідним кабінетом україністики, де пропрацював з 1960 по 1968 рр. У  серпні 1968 р. Чехословаччину окупували війська Варшавського договору, і Мушинку звільнили з посади за його зв’язки з українськими дисидентами та шістдесятниками, заборонивши установам «ідеологічної сфери» приймати його на роботу. Щоб вижити, Мушинка п’ять років працював пастухом у колгоспі: з ранньої весни до пізньої осені жив у колибі далеко від села, відповідаючи за випас 150-200 голів худоби. Та він не забував своє покликання. Приймав гостей з України, Польщі, Югославії, США, Канади. Невдовзі в органах безпеки вирішили, що за Мушинкою дуже важко стежити на вільних полонинах. Довелося йому стати кочегаром Пряшівської міської котельні, де він пропрацював 15 років. Мушинку навіть не допускали до бібліотеки, але потім він скаже, що це був найбільш плідний період його життя: «У пастушій колибі й на котельні я мав спокій і море вільного часу.» 

Саме на цей час припадають книжкові видання, що вийшли з-під пера Мушинки за сприяння різних діаспорних організацій та окремих осіб з Діаспори. Після майже 20-річного «забуття», у 1990 р. Мушинку повністю реабілітовано. Він повернувся у Пряшівський університет на посаду 

керівника дослідним кабінетом україністики, де продовжив активну дослідницьку працю. У 1993 р. у Києві захищає докторську дисертацію. 

Диплом доктора філології Мушинці в 1990 р. мала видати Москва, але він відмовився прийняти цей документ і таки дочекався рідного – українського диплому (номер один) доктора філологічних наук. 

Діапазон досліджень Мушинки доволі широкий, тому й серед його недавніх праць знайдемо багато цікавого: «Листи Степана Рудницького Софії та Станіславові Дністрянським» (Edmonton, 1991, Пряшів, 1996), «Бібліографія В.Гнатюка» (Edmonton, 1992, Львів, 1993), «Академік Станіслав Дністрянський» (Київ, 1992), “Від НТШ до УВУ” (1992), «Заповіт предків. 40 років Свят культури русинів-українців Пряшівщини” (Prešov, 1994), «Лицар волі. Життя і політично-громадська дяльність Степана Клочурака» (Ужгород, 1995), «Мала матір сина. Балади знищеної збірки Ореста Жилінського» (Prešov, 1995) та багато інших. 

Перше видання книги «Лицар волі», виданої з ініціативи В. Кухти і за його редакцією (Ужгорорд, 1995) викликало велике зацікавлення на Закарпатській Україні. Після виходу книжки автору вдалось роздобути копію московської судової справи Ст. Клочурака (307 аркушів), яка пролила світло на його арешт у Празі, до пити в московській тюрмі та незаконне засудження. 

Після «хрущовської відлиги» Ст. Клочурак повернувся із Воркути до сім’ї в Прагу, де М. Мушинка мав нагоду спілкуватися з ним і брати участь у його публіцистичній діяльності. «Серед людей, з якими мені доводилось особисто зустрічатись на своєму життєвому шляху, одне з перших місць займає закарпатоукраїнський громадський і політичний діяч Степан Клочурак (1895-1980). Його життя аж ніяк не можна вважати прямолінійним. Вийшовши із гуцульського селянського середовища, він став президентом Гуцульської Республіки. Після її поразки командував закарпатською сотнею січових стрільців, яка воювала на території Східної України проти більшовиків. Був кілька разів поранений та скуштував угорської, румунської і польської в’язниць. Від початку 20-х років його доля пов’язана із Закарпатською Україною. Він стояв біля колиски всього найпрогресивнішого, що тут було створено: товариства «Просвіта», «Вперед» та «Земля і воля», редактором першого українського щоденника в краї «Нова Свобода». – пише М. Мушинка у своїй передмові до першого видання «Лицаря волі».У післявоєнний час в Закарпатській Україні зовсім призабуто ім’я Степана Клочарука, який був, окрім вищесказаного, і політичним секретарем Прем’єра Августина Волошина, а трохи пізніше міністром господарства і військових справ. Та після закінчення війни органи контррозвідки Червоної Армії («Смереш») арештували Президента Карпатської України Августина Волошина разом з Степаном Клочураком та двома міністрами і відправили в Москву, де Ст. Клочарука було засуджено спочатку на вісім років таборів суворого режиму, а після відбуття строку покарання на довічне ув’язнення за Полярним колом. 

Після поверх дванадцятирічного ув’язнення Степан Клочурак повертається до Праги, де майже до смерті (1980 р.) був змушений важко фізично працювати, бо пенсії йому як колишньому буржуазному політикові не дали.«Степан Клочурак протягом цілого життя боровся за вільну й незалежну Україну, в якій почесне місце мала б зайняти і колишня «Підкарпатська Русь». Він не

дочекався цього часу. Умер без громадської подяки за свою велетенську роботу на благо батьківщини. Та ідеї, за які боровся, нині стали реальною дійсністю. Нашим священим обов’язком є згадати несправедливо забутого вірного сина українського народу. А століття від народження Ст. Клочурака є вдячною нагодою для такої згадки.  Вірю, що і сучасне покоління закарпатських українців у пропонованій книзі знайде приклад для наслідування, бо ідеї, за які він боровся, актуальні і нині.», – такими словами закінчує автор свою передмову до першого видання «Лицаря волі». 

Слід сказати, що у рік свого 70-річного ювілею (1996 р.) доктор філологічних наук, академік Національної академії наук України, професор М. Мушинка став лауреатом престижної міжнародної літературної премії «Corona Carpatica» в категорії «літературознавство». Цією премією щороку нагороджуються кращі карпатознавчі праці в категоріях прози, поезії, літературознавства та образотворчого мистецтва. Лауреатом цієї престижної премії, стали і  український письменники Румунії Микола Корсюк та Павло Романюк.

Пинтя Хоробрий - герой двох народів

Популярність опришка Пинті Хороброго була велика серед українських та румунських кріпаків і залишається надалі не тільки  серед простого люду Румунії та України, бо її збільшили історики, фольклористи, кінорежисери і письменники. Як і у випадку Олекси Довбуша, в багатьох піснях і переказах оспівується те, що Пинтя відбирав гроші в багатих і роздавав бідним. У церкві св. Миколи Чудотворця села Будешти до цих пір зберігається зброя Пинті Хороброго. Як український, так і румунський марамороський фолькльор багаті переказами та піснями про Пинтю Хороброго. Легенди кажуть, що він був зачарований і невразливий для всіх видів зброї, і його можна було убити лише срібною кулею. У горі Гутін, неподалік села Кречешти (Crãceşti), Пинтя Хоробрий та його опришки вирили печеру, де зберігали золото і зброю. Говорять, що вхід в печеру закритий залізними дверима, його можна побачити і сьогодні раз у сім років. Інша легенда говорить, що при штурмі хустського замку Пинтя Хоробрий зробив гармату з колоди і з гори (зараз називається Пинтєва студна), яка знаходиться навпроти хустської замкової гори, пострілом пробив дах замку, а другим пострілом його зруйнував. Одну з українських легенд про Пинтю, дуже схожу на румунський варіант, а також і на легенду про Олексу Довбуша, розповіла 2008 р. Гафія Федорівна Теличка, жителька села Ізок: «Пинтя ненавидів панщину. А панство в Хусті збудувало замок – ще й нині бачите його руїни, де їло, гуляло... Пинтя зробив з граба «пушку», скріпив її ствол залізними обручами, поставив на горі Чабрин і звідти поруйнував замок. Із товаришами подався в Ясіня, де жила його кохана Марічка. Пинтю куля не брала. Тільки Марічці своїй відкрив Пинтя таємницю, як

можна його вбити. Треба зарядити гвера гвіздком від підкови, якою щойно підкували коня, і пшеницею, що простояла на дванадцятьох сейночних молитовнях. Коли Пинтя з товаришами підійшов до річки, він сказав: «Хочу перескочити Тису», але при стрибку намочив п’яту, та йшов далі, сумно наспівуючи:

«Біжком, хлопці, ой, біжком –

Доріжку замете сніжком.

Нам дороги ще немного,

В Ясіня лежить дорога,

До тої хати, біля кринички,

Де живе моя Марічка.»

Коли прийшли до Марічки, Пинтя постукав у вікно:

«Ой, Марічко,чи спиш-ночуєш,

Чи сніданок нам паруєш?..»

Марійка відповіла:

«Двері з дуба не повалиш, 

Не зіб’єш замки із сталі.»

Пинтя говорить: «Удержати їх не буде чим, як підставлю свої плечі.» Як підставив Пинтя ліве плече – замки стали розтулятися. Як підставив Пинтя праве плече – двері стали піддаватися. Ввійшов Пинтя в сіни, а чоловік Марічки і вистрілив у нього із гвера, зарядженого пшеницею і гвіздком підківним, влучив майже в серце. Тоді Пинтя заспівав:

«Було б їй не довірятися

Та не відкриватися...

А тепер навік прийдеться

З життям попрощатися».

Пинтя міг розбити все село, такий був сильний, але не схотів цього робити. Тільки сказав своїм товаришам:

«Хлопці, сокири беріте,

Мене в гори віднесіте.

В Чорних горах, серцю милих,

Ви мене похороніте.

Хрест не ставте над могилою,

Тільки квітку посадіте».

Коли винесли Пинтю на Чорну гору і стали копати могилу, він сидів. Потім сам зійшов у яму і сказав:

«Усім добром по-братськи

розділіться

Та по своїх селах розійдіться...»

З цими словами й помер. І легенда про нього на цьому скінчилася...»  (Іван КОСТЮК mizgir.com.ua)

Флорін Пєрсик  у ролі Пинті

Григор Пинтя народився 25 лютого 1670 р. у заможній родині в марамороському селі Мигоаджа. 6 травня 1689 р. трансільванський князь Міхай Апафі І нагороджує його дворянським титулом – Григор Пинтя де Холломезо (Grigore Pintea de Hollуmezх). Документи свідчать, що Григор Пинтя знав кілька мов і був виучений у військовій справі. Пинтя спочатку пішов слідами свого батька – на службу до австрійських Габсбурських правителів, але побачивши несправедливість до свого народу, приймає рішення боротися з соціальною несправедливістю. В 1695 р. організує загін і починає грабувати грецьких купців і австрійських багачів, допомагає бідноті. В 1698 Пинтю було оголошено поза законом. Об’єднаний загін опришків (біля 86 осіб) діяв у Коломийському повіті, здобув Косів (тепер Івано-Франківська область). 

2 січня 1700 року Пинтя був спійманий в місті Сату Маре, де просидів у в’язниці близько місяця і був випущений під обіцянку повернути товар грецьким купцям. Але не додержавши даного слова, продовжує грабувати австрійських і грецьких багачів, при цьому щедро ділячись награбованим з 

простим народом. В 1703 році Григор Пинтя прилучився до боротьби угорців проти австрійського панування Габсбургів, яку вів капітан Ференц Ракоці ІІ. Григор Пинтя насправді брав участь у облозі хустського замку. За одними даними Пинтя загинув від рук своїх колишніх товаришів 14 серпня 1703 р. в місті Бая Маре, за іншими даними 14 серпня він був лише поранений і узятий в полон, а розстріляли Григора Пинтю 22 серпня 1703 року.

Популярність Пинті Хороброго (Pintea Viteazul), ватажка загону опришків завдячується також фільму «Пинтя» (1976, Румунія, режисер Мірча Молдован, у радянському прокаті йшов під назвою «Честь гайдука») і ужгород ському письменнику Олександру Гаврошу, який написав «Пригоди тричі славного розбійника Пинті». (Из нее читатель узнает о необыкновенной судьбе одного из самых легендарных карпатских опришков Григории Пинте и его собратьях по разбойничьему ремеслу). Книжка впевнено перемогла в номінації «Твори для середніх та старших школярів» у Всеукраїнському рейтингу «Книжка року 2008».

Подорож по Мараморощині Якова Головацького

С е р е д с в о ї х побрат и м і в – членів «Руської Трійці» – Яків Голо вацький (1814–1888) був найзавзятішим мандрівником. Почав мандрувати ще юнаком, у 1832 p., коли, будучи студентом Львівського університету, разом з Іваном Вагилевичем здійснив подорож у село Диків Тарнобжезького повіту (нині Республіка Польща). У збірнику «Подорожі в Українські Карпати» – Видавництво «Каменяр», Львів, 1993 р., – упорядкованім М. А. Вальо, в розділі «Яків Головацький. Подорож по Галицькій та Угорській Русі, описана в листах до приятеля у Л.», опубліковано 9 листів Якова Головацького, адресованих відомому чеському письменнику і вченому Карелу Запу (1812-1871).  Маршрут описаної подорожі пролягав через Миколаїв, Стрий, Болехів та іншихмістах Прикарпаття – до Коломиї, Криворівні, Жабйого та через вершини й полонини Чорногорського хребта до Рахова на Закарпатті, а звідти – на човні – по Тисі до Хуста, згодом Мукачева та Ужгорода, і знову через Карпатські гори, на цей раз у західну їх частину, до кінцевого пункту – старовинного українського міста Перемишля. Скрізь, де він бував, «мандрівник намагався зафіксувати свої спостереження над життям різних верств населення, їх побутом, житлом, працею, одягом, усною творчістю. Його вражав контраст між красою рідної землі і рабським становищем покріпачених польською шлях - тою селян, убогістю їх курних хат, жалюгідним рівнем освіченості народу». (М. А. Вальо). «Листи Головацького, власне, стали однією з перших спроб українця заповнити прогалину в науковому вивченні рідного краю, показали його глибоку обізнаність з науковими джерелами й концепціями історії українського народу. У цьому творі автор, зокрема, відстоював одвічне право народу на власну землю і свободу, на своє національне відродження, водночас виступав палким прихильником ідеї слов’янського єднання, яка з особливою силою сприймалася на могутніх вершинах Чорногори. Уявляючи їх сторожею української землі на стику культур Сходу і Заходу і проймаючись гордістю за народ, який жив тут одвіку, «перший пізнав цю землю, назвав кожну вершину, кожну скелю, яри, урвища, долини і потоки», письменник від імені цього народу «на всі чотири сторони світу» проголосив вітання всім слов’янським народам, корифеям слов’янського відро - дження», – пише М.А. Вальо у передмові до збірника. П’ятий та шостий листи написані і вислані із міста Сігету 4 та 6 серпня 1839 року. У 5 листі, після того, як розповідає про повені в Карпатах, про місто Рахів та угорські низини, Яків Головацький описує, як він спускався вниз Тисою до Сігету: «Поволі спускався я вниз потоком до Бичкова. Уздовж Тиси минув українські села Красне, Плесо, Вільхову, Барлабаш, Трибушани й Луги. Бичків – село розлоге, гори довкола плоскі, долини ширші, тут уже сіють жито, гречку й кукурудзу. Хати покриті соломою. Гідна уваги річ: як тільки змінюється географічне положення, змінюються і звичаї, одяг та мова. Селянин тут широкоплечий, ходить у короткій сорочці (яка особливо впадає у вічі), широких штанях, часто в чоботях, а не постолах, на плечах носить вовняну чугу, а голова покрита капелюхом з величезними, піднятими вгору крисами. В Бичкові, точніше в Лугах перед Бичковом, починається населення угроруське; гірські краї у верхній течії Чорної та Білої Тиси населяють ще галицькі українці або гуцули. В Бичкові сходиться кілька доріг, є великі поклади кам’яної солі, яку добувають у багатьох солярнях... Звідси її розвозять або мажею, українським чумацьким возом, запряженим волами, або Тисою. На Тисі, яка тут доволі широка, бо злилися з нею Шчавуль, Квасни, Кусва чи Тисва, було вже багато плотів: одні з сіллю, прикритою рогожею, інші з гонтою, дошками й т. д. (...) Я зауважив, що місцеві люди готувалися відпливати, і я приєднався до їх веселого гурту. «Куди пливете?» - «Аж до Вуйлаку».- «Я доїду до Сигота з вами? Добре?». І я ступив на пліт. Змахнули кермами, і ми вже посеред Тиси! О, як любо пливти бурхливою рікою! Холодний, приємний вітерець повіває, людина сама стає кращою, підноситься й розгортає крила, наче птах, що хоче летіти, але її обтяжує тіло і в’яже з землею. Зате тим вільніше здіймається душа, вище від птиць, від усякого створіння! Який величний вид на долину, звідки шумлива Тиса добувається на широку рівнину! Гори здаються вежами, верхи й узбіччя спинаються один на одного в грізній поставі, вкриті сірою мрякою, наче таємничою заслоною. Нижче, на лісовому узбіччі, відбиваються зелені поляни, наче лисина на старечій голові, далі знову загони вівса, що його працьовита рука розкинула в неродючу землю, а сонце, що клониться уже на захід, косо кидає на них мачушин промінь. Там здалеку чути дзвіночок череди, що пасеться на надбережних лугах, і пісні пастухів. Береги, замаєні зеленим вівсом і високим бадиллям кукурудзи, зникають, наче уві сні, перед зачарованими очима. Все минає, змінюються і відда ляються околиці, найрізноманітніші овиди. Тільки ця безперервна музика в супроводі гуку бистрої ріки, удари об пліт моїх бокорашів роз - бурханих хвиль постійно звучать у вухах, зачаровують»... 

Ще здалека Яків Головацький побачив Сегетські вежі, яких золотило призахідне сонце. Поки припливли під місто, причалили до берега, то уже у присмерку попрощався зі своїми оваришами по подорожі. «Я ввійшов у місто. – пише далі Яків Головацький. – Було вже кілька днів по ярмарку, і в місті мало людей. Вулиці довгі, на передмісті дерев’яні будиночки зведені так, що вікна виходять на вулицю, а двері на подвір’я. Майданчик чи то продовження вулиці охоплює монастир, костьол і ще якийсь будинок, що виглядає острівцем серед ріки. На вулиці є крамниці з салом, що звисає цілими пластами, далі з ременями, купецьким товаром. Є тут аптеки, шинки, кав’ярні й т. д. 

Місто мало вигляд безлюдного, був час канікул, і молодь роз’їхалася до батьківських домівок чи розійшлася шукати інших шкіл в Угорщині. Населення містечка строкате – угорці, румуни, українці, євреї... Немає, здається, землі, де б зібралося так багато поліглотів, як в Угорщині: тут часто зустрінеш людей, з якими можна порозумітися по-угорськи, по-німецьки, по-румунськи, по-словацьки, а також по-українськи, по-сербськи, як тут кажуть, «по-рацку». Спричинилося до цього змішане населення, а також шкільна граматика. Один примірник цієї граматики був у мене в руках. Це наче копія або розмножене в Європі видання славного колись Альвара 1, де при всіх деклінаціях і кон’югаціях є переклад різних зразків на слов’янську, угорську, хорватську,

іллірську і, здається, румунську мови.Молодь, що трохи знає латині, починає вивчати з цієї граматики деклінації, кон’югації і різні правила. Палиця у руках священика – з ордену піярів, або світського професора з гусарським обличчям, «допомагає» пояснювати, викладати, навіть підносить дух... За кілька літ – о диво! хлопець, забувши рідну мову, так кидає навколо латиною, наче яке молоде римлянча встало з гробу». Довідавшись, що в Сиготі живе один священик, літератор, Яків Головацький, з великою цікавістю пішов до нього... У кімнаті літератора було брудно, ніякого порядку, повно книжок, порозкидуваного паперу. Вони говорили про різне, потім, приступаючи до справ, що найбільше цікавили Головацького, – пам’ятки про те, коли українці прибули до сігетського краю? Той розповів йому відому байку Аноніма про Альмуса. Тим часом селяни всюди говорили, що всі села біля джерел Тиси на південно-східному узбіччі гір заселені вихідцями з Галичини (з Русі).  «Питав я ще, чи нема якої пам’ятки про те, що в XIV столітті звідси вийшли волохи (молдавани) й заселили нинішні Мультани. Він здивувався, звідки в мене такі відомості. Потім сказав, що, мабуть, у ратуші є якась латинська хроніка, в якій описано напад татаро-монголів на Угорщину в 1233 році. Додав ще до того, що тут був замок Сегет, який захищав славний герой Зріньї від турків і татар. Мало обізнаний з історією Угорщини, я не смів поправляти вченого, що Зріньї прославив своєю геройською смертю зовсім інший Сегет, який лежить по другому боці угорського королівства, недалеко ріки Драви. Я тільки просив поінформувати мене, на котрім місці стояв цей замок і чи нема яких його руїн? Вчений відповів мені, що замок стояв, мабуть, або на південній, або на західній стороні, і що, можливо, лишилися якісь руїни. Потім ще сказав, що ця країна належала колись Семигороду (Молдавії), і лише в першій половині минулого століття її було приєднано до Угорщини. Про це треба шукати документів у Семигороді. Подякував я вченому за його пояснення і пішов до міського будинку, щоб дізнатися про хроніку, котру він згадав, хоча й не покладав великої надії на слова свого «благовісника». Але, на жаль, я не застав дома пана Шпака (чи як він тут зветься). Тому мусив залишити це до іншої нагоди або переклясти цей обов’язок на кого іншого – а сам подався тепер на південь, просто до Семигородської землі». 1) Єзуїт Емануель Альвара (Emanuel Alvares) склав латинську граматику, що довгі роки служила шкільним підручником у Західній Європі.