СТЕПАН ТКАЧУК: «ПОЕТ, ЩО ЗАБЛУДИВ НАЗАВЖДИ В СВІТСЬКІЙ БУЧІ...»

Михайло Гафія ТРАЙСТА

СТЕПАН ТКАЧУК: «ПОЕТ, ЩО ЗАБЛУДИВ НАЗАВЖДИ В СВІТСЬКІЙ БУЧІ...»

(До 7-ої річниці від дня смерті Степана Ткачука)

«Я – казка татових казок.

Я – пісня маминих пісень.

Я – татова найкраща ніч.

Я – мамин найкращий день»

                                    Степан ТКАЧУК

Коли великі митці покидають світ – стає смутно і порожньо. Завжди смутно і завжди порожньо, а такий смуток можна відігнати, і таку порожнечу заповнити тільки їхньою творчістю. Сьогодні, коли беру до рук книжки Степана Ткачука, перегортаю сторінки, читаю його вірші і прозу, то ловлю себе на думці, що творчість письменника, після його відходу у вічність ніби виросла, наповнилась якимось новим неусвідомлюваним дотепер змістом... І насправді, його творчість багата і різноманітна тематикою, жанрами, образами... бо він, як пише Микола Корсюк, «розпорошував» себе в багатьох літературних жанрах, – поезія, проза, публіцистика, критичні замітки, есе... «Нелегко окреслити творчу особистість Степана Ткачука, як і його художній світ (...) насамперед через певну суперечливість його художнього підходу у потрактувані в тематичному плані задінутої проблематики».«Я – дволикий, як таляр: мене можуть ощаслювати не тільки успіхи, але й найкричущі невдачі. Я все виграю чи програю пристрасно, чесно, відкрито. За багатством не ганяюсь, за розкошами не скучаю і за славою не тужу. Хочу почуватись синім птахом, але деревом жити, людей слухати, а свій розум мати...», – описував себе письменник, стараючись відповісти на власне болюче питання: «хто я?..», на яке сам же знаходив безліч відповідей:  «Я – грудка глини, капля духу, цятка неба»; «Я – Довбуш... Месник і опришок.../ Отой, що волю вивів з гущі»; «Я – дитина без дідизни,/ Найбідніший мешканець землі»; «Я – чаклун без родоводу»; «Я – потвора діви долі»; «Я – сльозина довгожданна»; «Я – останній сон, що снився»; «Я – кочуюча догана»; «Я – притишине зітхання»; «Я – ненависті потуга»; «Я – отой, що гірко плаче»; «Я – серце, я – слово, я – дух, я – не в’язень»; «Я – звір,/ Розп’ятий в імлі»; «Я – забуте чадо небуття /.../ Я – потвора дивовижних чуд»; «Я – мить некликана ніким»; «Я – темна барва в райдузі буття»; «Я – паломник у пустелі,/ Що на захід все іде»; «Я – жмур чудного ока...»; «Я – наврочена дитина...»; «Я – той, хто народився без долі,/ Я – той, хто мре на самоті /.../ Я безліч разів народився./ Я безліч разів помирав» і т. д. Це іпостасі, або «маски», як назвав їх літературний критик Михайло Михайлюк, признаючи, що поет не ховається під придуманими масками, і не уявляє себе ким-небудь іншим, а тільки актором на сцені життя, котрий успішно виконує всі ролі, написані долею. «Не маємо причини запідозрювати поета в нещирості, в намірі обманювати читачів (...) він наче переконаний, що успіх поета, як клоуна й міма, залежить від числа масок. Звідси й численні переходи від одного стану до іншого, бо так велять правила задуманої гри, яку треба довести до кінця, стани, котрі набувають напускного драматичного, сумного, страхітливого характеру. Наче дитина, яка читає казку, і хоч їй сказано, що в ній усе вигадане та неможливе, вона заставляє себе повірити в описані події, пережити їх, силою уяви накликати на себе страх, зло, бути учасником якоїсь трагедії (...) з кожною новою маскою творячи собі нове «alter ego».

Хоча Євген Мигайчук, редактор дебютної збірки Степана Ткачука «Розколоте небо», признається: «...я навіть і не думав, що той, трохи зухвалий, трохи насмішкуватий, кремезний чолов’яга пише або пробує писати вірші, бо, ще тоді, тяжко було мені асоціювати ніжні поетичні почуття з його твердим, трохи брутальним виглядом», проте Степан Ткачук засвідчив себе, ще тоді в 1971 році, як поет з покликанням і обдарованістю,

який «напевно, ще і до написання першого свого вдалого вірша відчув у своїй душі поезію життя, поезію людського існування...», але і дотоді, його ім’я було досить знайоме країнському читачеві Румунії із сторінок газети «Новий вік».

«У «Розколотому небі» Степан Ткачук перед нами весь, як на долоні, наскрізно прозорий, а маски, котрими він повсякчас закриває обличчя, не здатні ввести в оману, хіба лише затягнути в поетичну гру. (...) Та навіть найталановитиші актори (найбільше, зрештою вони!) з часом утомлюються від ролей, навіть від свого «амплуа», хоч у черговому спектаклі прагнуть зіграти краще й натхненіше, ніж у попередньому. В силу звички та інерції вони неминуче повторюються, починаючи боятися реакції байдужості з боку публіки». Свідомий цього Степан Ткачук у другій його збірці «Наврочені роки» (1973 р.), хоча «і тут надто егоцентричний», як зауважила Магдалина Ласло-Куцюк у передмові до збірки, «але іноді він все ж знаходить той брід, який веде на інший берег» і «в таких випадках він виявляється таким же проникливим аналітиком чужої душі, як він яскраво змалював свій власний внутрішний світ».

Немає ніякого сумніву – Степан Ткачук і в другій своїй збірці «віддає кесареве кесареві» – це всевладне «Я» стоїть в основі у близько кожному вірші: «Мої слова надовго заніміли/ Поезія позичила їх голос»; «Я все ж голодний – хоч збагнув сучасність»; «Я по волі чи неволі/ Заблудився на роздоллі...»; «Я руки переплів навхрест,/ З тенет єства звільнив свій дух /.../ Я взув сандалі золоті,/ Пройшов почерез попіл літ,/ Розчавив спогади

святі»; «Я довгим світом пристрасно мандрую/ І все, що людське, не чуже мені...»; «Я світло черпаю із мого дня/ І тіні ллю у мої очі»; «Я попіл людських душ зібрав в долоні/ І виплакав у попіл глечик сліз»; «Я поза небуттям зробив халупу...»; «Я дуб крислатий, та без листя...»; «Я затаїв у серці страх/ І підпалив вогонь у долонях,/ щоб погоріли туї ті,/ Що не струсили спів по скронях»; «Я човен витесав із серця –/ Химерне втілення примар»; «Я ношу завжди брата серця/ В одному із моїх очей»; «Я полощу очі синім небом/ Та просвіжую зірками ум»; «Я підпалив вогні у мушлях,/ Що кручені таять слова...»; «Я хочу тінь свою роздерти/ І пристасть звити у клубок /.../ Я вірю у відкриті вікна,/ В такі влітає вітровій...»; «Я ходжу по землі,/ Немов покосами/ Косар/ Проходить...»; «З неслухняних мрій/ Я сплету драбину,/ По якій піднімусь/ Аж донеба» і т. д.

«...На відміну від тих авторів – а ім’я їм легіон – які після першої збірки вичерпали себе, Ткачук радує нас тим, що у порівнянні із «Розколотим небом» у «Наврочених оках», ще більша розкіш картин. (...) Наврочений світ, наврочений поет, наврочені роки... Здавалось би, що ми перенесені у фантастичний світ казок німецьких романтиків, зокрема Е. Т. А. Гофмана. Але все це є лиш спосіб виразити душу сучасного поета, передати його постійне єдиноборство із долею, яке таке напружене, що він ладен був підпалювати туї (дерево життя) в долонях, аби витерти сліди, полишені нею».

До збірки «Наврочені роки» не можна підступати з єдиним ключем, як до Розколотого неба», а необхідно, як пише М. Михайлюк «триматися на безпечній від масок відстані, не вступати безоглядно в їх гру, а з терпінням, терезами в руках відшукувати ознаки зростання художньої майстерності, розширення тематичного кругозору, відсіювати образи й мотиви, що вже стали майже стереотипами, від справжніх, або, за словами М. Ласло-Куцюк, «надзвичайних поетичних знахідок». Не відмовиться поет від милих йому масок ні в майбутніх своїх поетичних, навіть прозових збірках, а буде подорожувати під ними до кінця своїх творчих мандрівок, бо вони разом з образом матері, який супроводжує його скрізь, найдорожчі скарби його «кочівницької душі».

«За образом моєї мами/ віддавна кружеляють ночі,/ А сльози грона опівночі,/ на віях сяють зіроньками». У збірці «Час без часу» (Критеріон, 1975 р.) Степан Ткачук бачить «Образ матері» крізь маску блудного сина, на думку Михайла Михайлюка, – це одна з наймиліших йому серцю масок, і поет не втрачає жодної нагоди скористатися нею, а тих нагод безліч, бо поет вічно кається у якихось невинних провинах: «Я, мамо,/ Десь колись додому вернусь/ Старим та зосенілим, наче кочовик,/ Одружений з дорогами віддавна,/ Але з якими жити ще не звик».

Четверту зі свого поетичного доробку збірку «Посміх світу» (Критеріон, 1977 р.), премійовану Спілкою письменників Румунії, Степан Ткачук присвячує своїм «Прещирим батькам Ликерії і Василеві», в ній він оспівує рідну свою батьківщину – Буковину, бо вона для нього: «казковий край»; «православна пресвята молитва»; «божественна діва»; «доня феї Долі й Зевса часу»; «пасторальний світ світла й звуку». А також, як і для Івана Франка

(М. Михайлюк): «всеплодюща мати», яку хоче «лиш цілувати в руку».

Приступаючи до аналізу п’ятої збірки Степана Ткачука «Кочівницька душа» (Критеріон, 1980 р.), Михайло Михайлюк вирізняє «досить відносно, бо часто вони переплітаються», щонайменше три іпостасі поета: «зухвалого «блазня», чиє одне око сміється, а друге плаче (пригадаймо собі, що блазень при дворі монарха чи вельможної особи безкарно міг казати правду); стривоженого глашатая правди та обвинувачувача; і покірного, скромного пуритана, який тужить за рідною Буковиною». «Кочівницька душа» поета тужить за рідним краєм, за батьківським поргом, за стежками дитинства і він виливає свою тугу у «Молитві» до матері і батька, до хреста і могили: «Молюся і матері, і тату,/ Щоб доплестись живим додому./ Молюсь і хресту, і могилі,/ Щоб смерть знайшла мене в Данилі».

Під грою масок, як назвав М. Михайлюк мандри і кочування поета під вітрилами невгамовної уяви, Степан Ткачук 1982 року докочував до своєї шостої і останньої поетичної збірки критеріонівського періоду «Подорож у вічність», яка

є також ліричною сповіддю під різними масками.

«Подорож у вічність» Степана Ткачука – ціла «одіссея», під час якої він то знаходить, то втрачає «нитку Аріадни» в лабіринті власної душі (появляється в імовірних та неймовірних іпостасях, міняє одну за одною маски». І виступає перед нами, спочатку під маскою поета, «що заблудив назавжди в світській бучі», опісля під маскою Дон Кіхота, який «все життя боровся з вітряками/ І програв усе», а далі: літом, «що не зав’язало жодних плодів»; «в’язнем власних слів», до самого скону;  народженим без долі, помираючим на самоті і т. д. 

Степан Ткачук сам признається, що любить гратися з думками і словами: «Люблю бути Ейнштейном і Коперніком,/ ...люблю снитися Шевченком на горі сваволі /.../ І написати Біблію для всіх часів і долі», але в той же час з відвертістю признається: «Я так боюся! Так боюся! Так боюся,/ Що із життєвих плетив не розплутаюсь ніколи».

До критеріонівського періоду належать і прозові збірки Степана Ткачука: «Сузір’я предків» (1974 р.); «Калейдоскоп» (1985 р.); «Хвилино, зупинись!» (1989 р.) та роман «Нічия пора» (1979 р.), нагороджений премією фонду ім. Івана Франка (Чікаго, США).

Примітки

1 Микола Корсюк, Просвіти, том 1-ий, «Степан Ткачук», Видавництво RCR-Editorial, Бухарест, 2009 р.,   стор. 223

2 Михайло Михайлюк, Слово про слово, «Маски поета», Видавництво Критеріон, Бухарест, 1980 р., стор 146

3 Євген Мигайчук, Розколоте небо (Ст. Ткачук), «Замість передмови», Видавництво Критеріон, Бухарест,   1971 р., стор. 5

4 Михайло Михайлюк, там само, стор. 153 5 Магдалина Ласло-Куцюк, Наврочені роки, (Ст. Ткачук), «Передмова», Видавництво Критеріон, Бухарест,   1973 р., стор. 5

6 Михайло Михайлюк, там само, стор. 157

7 Михайло Михайлюк, там само, стор. 171

8 Михайло Михайлюк, там само.