МИХАЙЛО НЕБИЛЯК: «ПОСІЮ МОЄ ТІЛО В НЕОРАНУ ЗЕМЛЮ...»

«Посію моє тіло в неорану землю

і родити буду в кожній гілці

і в кожному листку.

Буду грати на флоярі

на весіллі кожного із вівчарів»

Михайло Небиляк

Коли талановитий письменник помирає в зеніті визнання, – це жорстоко з погляду людини, але, мабуть справедливо з погляду неба, бо час, відведений для митця, пролітає швидше, ніж його життя. І коли він доживає до глибокої старості, йому доводиться помирати двічі. І хто б міг сказати, яка смерть страшніша – духовна чи фізична...

Народився Михайло Небиляк 17 січня 1949 року в селі Верхня Рівна, на мальовничій Мараморощині, недалеко від річки Тиси, яка відділяла його від рідної та милої йому України, котру він так палко любив, але, на превеликий жаль, йому не вдалося ступити ногою, приклонити коліно і поцілувати землю сьогодні вже Вільної Незалежної України, котру він уважав рідною.

            «Я народився в цих горах

            із жагучих лав пісні вівчаря,

 де час змією пробирався,

крізь дихання весни,

до глечика з холодною водою,

а зелень вилітала

 у вирій з Журавлями...»

– писатиме пізніше Михайло Небиляк в однім зі своїх віршів про рідний край, який став альфою і омегою свого надто короткого життя:

«Тут – тиша мого народження,

 тут – сонце моїх тополь,

            тут – зорі моєї далечі!..»

Михайло Небиляк народився другою дитиною в селянській сім’ї Михайла та Марії Небиляків, у хаті яких, окрім нього, ще народилися два його брати, Юрій та Іван, і сестра Марія, які залишилися неосвіченими. На відміну від своїх братів та сестри Михайло скінчивши семирічку в рідному селі, вступає на українське відділення Сигітського ліцею ім. Драгош Воде, до навчання в якому його заохотив викладач української мови та літератури, письменник Іван Федько, односельчанин, перший український прозаїк з Румунії, який, мабуть, побачив іскру таланту майбутнього письменника і поета.

Закінчивши ліцей, майбутній письменник вступає на навчання до Бухарестського університету на факультет слов’янських мов, де знайомиться і дружить із майбутніми великими українськими письменниками Миколою Корсюком та Іваном Ковачом.

Літературний деб’ют Михайла Небиляка відбувся 16 березня 1968 року на сторінках українського журналу «Новий вік», де ще будучи  студентом, він писав «оригінальні поезії», як він сам їх назвав пізніше. Це були поезіїї про його ж почуття і переживання в дитячому і юнацькому віці, як, наприклад, гордість хлопця, що вже може допомагати батькам у нелегкій праці:

«А в нас з косою грають швидко:

 хлопчині як дванадцять літ

(сповнилось вчора, нині днина) –

 тікай коси, поки калина

 росу не кине у зеніт!»,

чи розлуку з рідною матір’ю та рідним селом:

«Літа хороші слід згадати

 акації важкі в цвіту,

 а скільки плакала же мати,

 коли забув я дати знати.

            Що вибрав вже свою мету

            І лишив все: село і косу,

 і молодість на плач полям,

            й дівчата всі, котрим приношу

 поклін сердечний за всю росу,

 яку стоптав я по ночах!..»

Після закінчення факультету Михайло Небиляк працює до 1974 року в Бухарестському інституті лінгвістики Румунської Академії, але туга за рідними горами та селом перемагають, і він повертається додому, де працює до кінця свого життя викладачем української мови та літератури, але «залишається в боргу» перед Бухарестським університетом, який сформував його як педагога і письменника.

Короткий час Михайло Небиляк живе в місті Сігеті, але після одруження повертається жити до рідного села разом зі своєю дружиною Отілією-Дойною, яка подарувала йому двох дочок, Анну-Марію та Лорану-Отілію, і сина Андрія.

У 1972 році виходить перша збірка поезії Михайла Небиляка «Криниці моїх очей» (Видавництво «Критеріон», Бухарест, 1972),  після чого він стає членом Спілки Письменників Румунії.

У 1974 році Михайло Небиляк відкриває нову сторінку в українській літературі зі своїм романом «Лорана» (Видавництво «Критеріон», Бухарест, 1972) це – розповідь про молодого хлопця, який переживає потрійну драму: свого батька, який пройшов війну, його несповнену любові і, врешті, драму смертельної хвороби. Сюжет заплутаний, набирає потужності і через те,  що його кохана Лорана бачить світ інакше, мріє, сподівається, що все закінчиться добре. Цей момент меланхолії завершується трагедією – смертю. Роман пронизаний філософською думкою, гуманним намірами, роздумами. Отже, твір має всі ознаки «цілісного роману», де уявне переходить у реальне, сон передвіщає щастя, або трагедію, діалог переходить у монолог. Уві сні з’являються уявні персонажі, які підсилюють психологічний стангероїв. Чергування ніч-день, життя-смерть, горе-щастя пронизують наскрізь роман.

У 1978 р. Михайло Небиляк зачаровує своїх читачів новим романом «Любов до ближнього» (Видавництво «Критеріон», Бухарест, 1978), який перекладено на румунську мову Ліяною Іван Ггіля («Aproapelui dragoste», Editura «Kriterion, Bucureşti, 1987).

Героями роману є прості, проте духовно багаті люди, що важко працюють, щоб здобути шматок хліба. Вони цінують правду, обурені ворожнечею та соціальною нерівністю. Дія роману починається через багато років після закінчення війни, але М. Небиляк повертається в минуле, описуючи головні моменти з драматичних подій, коли люди були змушені йти на війну, покидаючи своїх рідних, в багатьх випадках назавжди, бо, замість них, додому поверталася трагічна вістка про їхню смерть. Війна збиває з щоденного ритму життясільську громаду, доводячи до хаосу, але в той самий час породжуючи хвилі опору. До такої громади належить і батько головного героя Остапа Підгірного, який, пригадуючи його, розповідає про події внутрішнім монологом, що підсилює драматизм і надає роману модерної структури.

Після довгих років праці в жанрах прози М. Небиляк у 1990 році повернувся до поезії збіркою «Неспокій весни» (Видавництво «Критеріон», Бухарест, 1990). Вона насичена тими ж романтичними і неоромантичними стилями.

Інакше і не могло статись бо: «Михайло Небиляк зранку до ночі мандрує марамороськими борами і лісами, та своїми чаклунським мисливським ріжком кличе на тайну вечерю лиш ті слова та думки, які знають напам’ять усі земні і небесні молитви та закохані в ключ-зілля, а з вечора до ранку спалахує на вогнищі пораненого світла і на фоні космічної музики, водно повторюючи:

«Мій сум – ще не сон Клеопатри,

Мій сон – ще не крок забуття;

Я, зорі програвши у карти,

Розгулявсь на бенкеті життя...»

–        пише Cт. Ткачук у «Слові про побратимів» (Видавництво Мустанг,

Бухарест, 2000 р., стор. 145 – 154).

            Хоча після появи романів Михайла Небиляка, у своїх думках про українську поезію Румунії зібраних у збірці есе «Слово про слово» (Видавництво Критеріон, Бухарест, 1983 р., стор. 99.) літературний критик Михайло Михайлюк писав: «Вигравши  в особі Михайла Небиляка  одного з кращих прозаїків-романістів, наша література втратила талановитого поета – від надрукування збірки «Криниці моїх очей»писати систематично поезію він перестав».

На письмовому столі Михайла Небиляка залишилися недописаними роман «Сум весняних снігів» і збірка румунських віршів «Заборонене кохання».

Не знаємо, який успіх мав би третій роман Михайла Небиляка, але знаємо те, що автор писав, щораз піднімаючи болючі питання, які примушують читача задумуватись над життєвими цінностями.

У ніч на 18 лютого 2003 року Михайло Небиляк посіяв своє тіло в неорану землю, відійшов у вічність, за якою він тужив в останні роки свого життя, надіючись, що там, у вічності, він знайде спокій неспокійних весен.